2.11.

Я навіть не знаю, як це описати. Найбільше мені хочеться сказати, що я врізався в якусь липку погань, але насправді це не так. Просто повітря раптово стало якимось тягучим і в'язким. Рухатися в ньому було складно, по стінах і стелі начебто проходила невелика брижка.

Просуватися в цьому коштувало великих зусиль і, коли воно закінчилося метри за три, від несподіванки я мало не впав. Насилу втримавшись на ногах, торкнувся стіни й зрозумів, що вона все така ж цілісна й гладка, плафони світять так само, а за моєю спиною ніяких змін не спостерігається.

Зробивши крок назад, я спробував намацати рукою те місце, де консистенція повітря змінюється, але мені в ніздрі раптово вдарив запах моря.

Пляж! Я вийшов за межі Міста?

Залишивши незрозуміле явище у спокої, я рвонув у зворотний бік коридору і правда побачив, як стеля опускається по діагоналі майже на рівень колін, але через невеликий отвір у самої підлоги видно, що краєвид за нею разюче інший. Довелося опуститися рачки, щоб вибратися.

Під ногами хрумтіла галька. Бриз тріпав волосся. Віддзеркалення великого блакитного місяця було тремтливим і хиткім на неспокійній поверхні моря. Хвилі шуміли, розбиваючись об великі прибережні валуни.

Я трохи розгублено підійшов до води. Дивно, мені здавалося, що берег тут набагато пологіший. Чи я в іншій частині пляжу?

Мене раптом охопило дивне передчуття. Повільно, ніби боячись того, що я можу побачити, я обернувся.

Вдалині мерехтіли вогні міста. Але це не були вогні Мерора. Його рідкісні сумні вогники не могли зрівнятися з різнокольоровим розсипом, що огортав це місце, немов гірлянда святкову ялинку. Архітектура міста була зовсім іншою: будинки нижчі, різноманітніші, вигадливіші. А — найголовніше — веж Заводу не було. Так, у центрі теж була якась висока будівля, але вона, скоріше, була схожа на замок, хоч і дуже віддалено.

Гарячково пошукавши очима вхід у повний загадок і щойно покинутий мною коридор, я зрозумів, що не бачу ні його, ні якихось інших помітних переходів серед розсипу каміння.

Ось і допоміг. Недорятувальник. Попередив, врятував. Молодець.

На пляжі, що здавався пустельним, несподівано виявився пірс. На ньому я просидів до світанку, дивлячись на хвилі. На душі було бридко. Не хотілося собі зізнаватись, але не лише від безсилля. Точніше, саме через нього, але моя безпорадність була набагато ширша, ніж здавалося спочатку.

Припустимо, я попередив би містян. Що б це змінило? Хіба вони не знають, що робота на Заводі пов'язана з прихованим ризиком? Хіба не помічають, що багато хто з них пропадає, не пояснюючи причин і не прощаючись? Тільки просять не ставити запитань, не наважуючись озвучити їх навіть самим собі. А якщо їх влаштовує такий порядок, то хто я такий, щоб створювати для них новий спосіб життя?

Власне, повертаючись до цього питання, хто я взагалі такий? Невідомий — без роду, без племені. Людина з дивними вміннями та купою питань.

Мабуть, я не з того почав. У Мерорі я дозволив собі перепочинок, дав відновитись тілу й зібратися — думкам, але так ні на йоту й не просунувся в головному питанні. То хто я?

Дивно, що мені це раніше навіть на думку не спадало, але ж у мене могли бути важливі цілі, про які я забув. Люди, які на мене чекають і шукають. Хоча з таким самим успіхом могло й не бути нічого. В будь-якому разі, я маю про це дізнатися.

Відчуваючи сильне déjà vu і послизаючись місцями на гальці, я пошкутильгав у бік цивілізації.