2.9.

Лише трохи звикнувши, я розплющив одне око і роззирнувся. Переді мною був порожній, доволі широкий коридор. Підлога вимощена білою плиткою, непрозорі скляні стіни здавалися зеленими через освітлення — вздовж кожної були вбудовані невеликі круглі плафони на відстані приблизно півтора метра один від одного, — стеля являла собою матове дзеркало. Десь вдалині коридор м'яко повертав ліворуч.

Повільно розплющивши друге око, я так і залишився стояти, приголомшений. Подібної картини я не міг собі уявити не лише на Заводі, а й у всьому Місті. Особливо після побаченого щойно.

Мені було цікаво, незважаючи на втому. Крім того, нічого й не залишалося, окрім як йти вперед.

Незабаром ліфт залишився вже позаду, а коридор тягнувся й тягнувся, такий самий прямий і одноманітний.

Саме тому двері одразу кинулися у вічі. Вони були оформлені в тон стіні, завдяки чому майже зливалися з останньою, але темно-зелений контур та ручці видавав її наявність. І ще невелика металева пластина у стіні. Табличок чи розпізнавальних знаків на дверях не спостерігалося.

Недовго думаючи, я натиснув на ручку, намагаючись відкрити. Як і очікувалося, безрезультатно. Сам до ладу не знаю, навіщо мені було це потрібно, але в цей момент я вирішив потрапити всередину за будь-яку ціну.

Наступні чверть години я розважався як міг. Спроба видавити двері плечем не привела ні до чого (попри те, що я нещодавно коїв з ліфтом, ага). Ідея відкрити її ногою закінчилася не найкращим чином для кінцівки.

Тоді я вирішив увімкнути голову. Якщо двері замкнені, то повинні якось відчинятися, але замкової свердловини я не бачу.

Або бачу. Я вперся поглядом у пластину. Даремно не звернув уваги відразу — на ній був тонко вигравірований перекинутий півмісяць. Торкнувся пальцями — всупереч очікуванням, вона виявилася теплою. Крім того, щойно я її торкнувся, пальці чи то обпекло, чи то чутливо вкололо. Я оглянув подушечки й виявив, що на двох виступила кров.

Я щойно позачергово здав аналіз?

Зате невеликий прямокутник скла над пластиною спалахнув червоним, замерехтів, потім змінив колір на зелений і видав напис: «Доступ дозволено». А ось це вже по-справжньому дивно.

Розмірковуючи про це, я легко натиснув на ручку, й двері відразу піддалися, відкриваючи мені черговий несподіваний інтер'єр. Почнемо з того, що приміщення було значно більшим, ніж я очікував. Не можу стверджувати точно, але на перший погляд воно перевершувало розмірами наш робочий цех на 15 осіб. По обидва боки від дверей були однакові прилади невідомого призначення, трохи вищі за людський зріст. Далі вздовж стін тяглися два низькі дивани, оббиті світло-зеленою шкірою. Кожен з них міг вмістити одночасно чотири або п'ять осіб. Завершувалась кімната напівкруглим піднесенням, на яке вели невеликі сходи з обох боків від нього. На піднесенні розташувалася така собі стійка, від якої виходило слабке зелене світіння.

Що ж, якщо я вже тут…

І рішуче перетнув кімнату, прямуючи до цієї стійки.

У безпосередній близькості виявилося, що вона має краплеподібне завершення, розташоване таким чином, що людина, яка стоїть за нею, повинна розвернутись обличчям до зали. На її відносно рівній поверхні я виявив безліч маленьких круглих кнопок, а також об'ємну гладку напівсферу, зроблену начебто зі скла. Світіння походило саме від неї. Побачене я охрестив панеллю управління, хоч не до кінця усвідомлюю чому.

Варто було до неї доторкнутися, як на півсфері виділилося п'ять точок — чотири зверху та одна знизу. Прозорий натяк я зрозумів і поклав долоню, куди вказано. Півсфера, як і панель на вході, кілька разів мигнула червоним, але зупинилася все ж таки на зеленому. Цієї миті спалахнуло відразу три екрани. Два довгі, овальні — над диванами, і один — напівкруглий — над моєю головою.

Сподіваюся, Завод не злетить у повітря, якщо я натисну не на ту кнопку? Втім, на щось натиснути безперечно варто, тому що рівне зелене світіння згаданих екранів мені зовсім нічого не дає.

Подивившись до кнопок уважніше, я виявив на деяких із них цифри, на інших — кириличні літери, і ще кілька, сконцентрованих на краю «краплі», не були позначені.

Що мені може дати цей пристрій? Та й що я, власне, хочу знати?

Хто я? Що це за місце? Чому все здається таким дивним? Не впевнений, що тут є відповіді на ці запитання. Але, можливо, на якісь є.

Прикривши на кілька секунд очі, я спробував відкинути все зайве й зосередитись на головному. І воно спливло.

Обережно, боячись здійснити зайвий рух, я набрав на клавіатурі єдине слово, яке мені свого часу вдалося пригадати.

«Карел».