2.8.

Мене прибило до стіни. Ноги стали надмірно важкими. Не те, щоб я боявся мерців… Але все-таки волію, щоб вони не ходили.

Тим часом дівчина витягла руки, мов намагаючись когось обійняти, й повільно рушила до мене.

Я не спішив в її обійми. Майже тримаючись за стіну, рушив уздовж останньої, подалі від цього жаху. Труп повільно повертався в мій бік, мабуть, реагуючи на шурхіт.

Так само обережно я завернув за ріг — на щастя, дверей тут не було, тільки підготовлений під них отвір, і зрозумів — труп тут далеко не один. Вони стояли вздовж стін, опустивши руки, дивлячись у нікуди й не рухаючись. Їх було близько десятка, наскільки я міг бачити, розгледіти що-небудь далі по коридору не було можливості.

В цей момент у дверях за мною виникла покручена постать потривоженого мною мертв'яка, і мені більше нічого не залишалося, окрім як йти вперед, додаючи швидкості й обережно оминаючи мляві фігури.

Ці дії ніби пробуджували їх від сну, вони відкривали білі очі, що тьмяно світилися, починали так само повільно слідувати за мною, збиваючись у купу. Мені залишалося тільки мовчки проклинати себе за цікавість — навіщо було лізти в пекло? Треба було забиратися з чортового Міста, доки була можливість…

Наприкінці коридору, повного цієї погані, знайшлася дірка в підлозі, в яку я стрибнув, навіть не дивлячись, що там. Летіти мені довелося не менше поверху. Здається, трохи підвернув ногу, але зараз було не до того.

У просторій залі, куди я потрапив, першу секунду панували тиша та темрява. Але густий і різкий запах підказали мені, що не варто розслаблятися. Поступово то тут, то там стали виникати парні крапки, що знайомо світилися, а разом з ними зовсім поруч починали лунати стогони, схлипи, скрипи суглобів.

Мертв'яків тут виявилося набагато більше. Судячі з усьго, щойно я опинився в цьому милому суспільстві, вони починали повільно й невідворотно розвертатися в мій бік.

Єдиний плюс ситуації полягав у тому, що чим більше трупів розплющувало очі, тим легше мені було орієнтуватися, ніби приміщення наповнювалося зграєю світляків.

Я прямо порадів цьому порівнянню. Ну я поет...

Побіжно оглянувши навколишній простір, я помітив на відстані купу чи то сміття, чи не зрозумій чого. Мені знадобилася секунда, щоб опинитися поряд. То були кинуті інструменти. Дуже добре, чудово. Схопивши перший предмет, що попався під руку, — найважчий, що зміг знайти, я з усієї сили вдарив ним по найближчому до мене напіврозкладеному обличчю.

Це було легше, ніж я думав. Чомусь я не розраховував на власну фізичну силу, а з'ясувалося, що один такий поштовх здатний відкинути труп не менше, ніж на метр.

Ну або менше, якщо ззаду напирає ще одна така тварюка.

Скільки ж їх тут... У розпачі я обрушився зі своєю нехитрою зброєю (як з'ясувалося, великим гайковим ключем) на найближчого мертв'яка, помах моєї залізяки проломив йому череп, наступного остаточно позбавив носа, а того, що йшов за ним... Слабкого білуватого світіння виявилося достатньо, щоб розпізнати обличчя, яке ще не встигло розкластися. Труп, що був колись Авікусом, простягав до мене скрючені руки, як і інші, намагаючись чи то схопити, чи то урвати шматок мене.

Я відкинув його подалі.

Відбитися від одного-двох висохлих трупів, було нескладно, але їх було багато. Огида, що підкочувала до горла, додавала енергії, але розум підказував, що вічно це тривати не може.

Коротким, дуже коротким вийшло моє життя. Усього кілька місяців безглуздого існування: роботи, сну без сновидінь, поглинання їжі та пиття. Я не встиг знайти ні відповіді на свої запитання, ні мету. Не зробив нічого корисного, не залишив по собі ні найменшого сліду, ні навіть знаку тим, хто, можливо, мене шукатиме.

Та якщо б я міг почати спочатку прямо зараз, я б ніколи не прибув у Місто. Я робив би будь-що, тільки не працював на Заводі. Я не дав би цьому сірому чудовиськові пожирати свій дорогоцінний час. Тільки не йому.

При цій думці мене охопила така лють, що пелена на мить застелила очі, змушуючи відбиватися з відчаєм загнаного в кут щура.

Я не загину на Заводі. Де завгодно, але не тут.

Я підстрибнув, ухопився за шматок труби, що виступав зі стіни, щоб подивитися поверх голів, і помітив на іншому кінці зали ліфт. Дуже сумніваюся, що він працює, але інших виходів не було видно.

Справа залишалася за малим — прорватися. І я стрибнув у натовп, намагаючись взагалі не дивитись навкруги себе.

Короткий удар в обличчя, тому, що не встиг розвернутися — по спині, й — без переходу — відбитися від наступного. Моє тіло, по-моєму, знало, що робити, набагато краще за мене. Воно явно було натреноване на використання зброї ближнього бою, і зараз я, мабуть, пожинав плоди докладених зусиль у вигляді правильних і своєчасних рефлексів.

Ось і ліфт. Про всяк випадок я натиснув на кнопку, але, звичайно, результату це не дало. Щосили вдарив по закритих дверях залізкою, яку тримав у руках. Ще раз. Та хотів би я знати, на що сподіваюся взагалі?!

І тут одна половинка трохи прогнулась. Я вже не встигав збагнути, звідки в моєму не самому спортивному тілі така сила… Протиснувши пальці в щілину, розсунув двері в сторони, благополучно впустивши при цьому свою єдину зброю в шахту.