2.7.

Руки робили все самі, я навіть не намагався замислюватись. Дії, доведені до автоматизму, не заважали думкам, які перебували далеко від роботи.

Я майже не помітив, як настала четверта. Верхнє освітлення поступово гасло, робітники втомлено розходилися хто куди. Я й сам потягнувся за курткою, яку завчасно взяв із собою в цех, але протяг укотре приніс звідкись із глибин стогін. Я впіймав себе на думці, що голос, здається, був жіночим.

— Йдеш? — Запитав Аелія, пропускаючи когось біля виходу.

— Пізніше, — озвався я, стиснувши в руці куртку.

— Як хочеш.

Секунду повагавшись, чи не піти за ним, я все-таки звернув у неробочу зону, принагідно накидаючи верхній одяг — вільні руки можуть стати в нагоді.

Сусідній цех був копією нашого, тільки «стрічка» та інструменти в ньому вкрилися пилом. Далі було ще кілька аналогічних приміщень. Плутаючись у низці дверей і заслонів, я вже схилявся до того, щоб визнати свою ідею безглуздою, але в той же момент наткнувся на двері, що вели в погано освітлену і навіть начебто недобудовану частину будівлі.

Схлип чи його луна, здавалося, повторився в кінці темного коридору.

— Є тут хто? — хотів спитати я, але голі стіни, що подекуди обвалилися й безсоромно демонстрували цегляну кладку, виглядали так ненадійно та зловісно, що я вирішив промовчати.

На темній плямі, що здавалась здалеку дверима, коридор раптово скінчився провалом. Далі підлоги не було, а дістатися її продовження можна було тільки по балках і за наявності дуже великого бажання.

Я кілька секунд оцінював розміри останнього, поки схлип куди виразніше звичайного не переконав мене, що напрямок я вибрав правильний.

На якийсь час довелося забути, як дихати, оскільки висота була в два поверхи, не менше. Стіна, на жаль, була поза межами зони досяжності, принаймні перші метрів п'ять, далі вздовж неї можна було знайти горизонтальні перекладини незрозумілого мені призначення, за які, втім, цілком можна було вхопитися.

Обережно спробувавши балку на міцність, я ступив на неї, відчуваючи, що тремчу. Провівши кілька секунд в обнімку з останньою опорою, яка стала мені раптово вкрай дорогою, я все-таки наважився й розвів руки в сторони, випростовуючись. Це вийшло легше, ніж я думав. Залишалося тільки обережно рухатися, не дивлячись униз.

Я сказав, не дивлячись!

Погляд, необачно кинутий собі під ноги, зачепився за щось знайоме та блискуче. Чи не рейки це випадково? Цікаве кіно…

Так, зараз на порядку денному є інші питання. Зусиллям волі змусивши себе підняти очі, я знову випростався й пішов уперед. Крок. Ще один. Останній — і ось уже рука моя хапається за холодну перекладину. Ура, далі — справа техніки.

З полегшенням я зістрибнув на будівельну сітку, призначену, мабуть, для майбутньої підлоги поверху, який так і залишився на чиємусь плані. Майже одночасно мені в ніздрі вдарив запах. Різкий, неприємний і незнайомий.

Схлипи, а, вірніше, навіть плач з підвиваннями, почастішали, стали виразніші, але лунали невідомо звідки. Чи то зверху, чи то знизу, чи за поворотом. Я йшов углиб неробочої зони, в якийсь момент остаточно усвідомивши, що дорогу назад знайду навряд. Однак одержимий жагою до правди, я не бажав думати про це.

Одночасно з тим, як звук ставав чіткішим, посилювався й запах, від концентрації якого вже різало очі й, чесно кажучи, мутило.

І тут я нарешті її побачив. Це була дівчина середнього зросту, в довгій заплямованій спідниці. Заплутане волосся розсипалося по худих плечах, що тремтіли чи то від холоду, чи то від ридань. Вона стояла поверхом нижче під сходами. Я бачив її крізь пролом у підлозі, яких тут було достатньо.

— Гей! — покликав я пошепки, щоб не викликати хвилю відлуння.

Відповіді не було. Намагаючись не шуміти й не порушити тендітної рівноваги, на якій трималася ця подоба поверху, я стрибнув до незнайомки. На щастя, тут хоча б була повноцінна підлога. Але, як і раніше, жодного вікна чи отвору, що веде назовні.

— Ви хто? Чому плачете? — я взяв дівчину за плече, розвертаючи до себе... І відсахнувся, мимоволі зробивши пару кроків назад і ненароком перевернувши банку з фарбою.

Це не була людина у повному розумінні цього слова. Вже не була. На спотвореному розкладанням обличчі можна було ще розрізнити губи й частину носа, але відсутність повік посилювала жахливе враження, яке справляли білки, що ледь помітно світилися, ніби спрямовані в мій бік.