2.6.

Дні тяглися, як несмачна жуйка. Схожі один на другий та нецікаві. Часом починало здаватися, що скоро я сам стану таким самим, як усі оточуючі — вічно нудьгуючим і до всього байдужим.

Вставити номер — примірятись — скріпити. Так, тепер я розумію, чому в тутешніх питних закладах повно народу, але не чути особливих веселощів. Туди ходять не за веселощами, а за примарою іншого життя, якого насправді немає.

Вставити — примірятись — скріпити. Тому що є лише Завод і ця безглузда послідовність дій.

Вставити — примірятись — скріпити.

Вставити — примірятись — скріпити.

Вставити — примірятись — скріпити.

Мене раптово охопила злість. Я вкотре заніс руку над деталлю і завмер. Зараз вибухну. Це більше не може так продовжуватись.

— Кареле, не спи! Затримуєш хід!

Ах, затримую? Перевернувши номер, я рішуче приварив його догори ногами. І наступний. І ще. Що там, багато ще? Давайте!

Я прийшов до тями, мабуть, через півгодини. Ніхто не помітив моєї помилки. Жодна людина. На жодному етапі.

Ну, якщо так... Будемо оригінальні, чого вже там. Відтепер номери у нас кріпляться новим методом.

Саме в цей момент за моєю спиною, десь на відстані, пролунав тихий плач. Знову. Я чув його вже багато разів, наполегливо намагаючись повірити, що мені привиділося.

— Елаю, — звернувся я до свого «сусіда» по стрічці. — Ти це чуєш?

— Працюй. Просто працюй.

Наступного дня Елай пропав. На його місце прийшов новий працівник.

А до кінця тижня зник Авікус.

* * *

Домогтися реакції від спільних знайомих було неможливо.

— Усі їдуть, — безпорадно відповів Аелія. — Ти ж бачив, як часто змінюються працівники. І Авікус поїхав.

— Чому не попрощався? — не відставав я.

— Мало хто прощається. Ось і Альвах.

В моїй пам'яті раптом спалахнув спогад про першу зустріч. Точно, їх тоді було п'ятеро. Але цього Альваха я більше не бачив, жодного разу.

— Він що, теж не попрощався?

— Я ж сказав... — завів шарманку Аелія, але Верус його перебив.

— Не став безглуздих запитань, Кареле. Тут це не люблять.

Того вечора я теж пішов, не прощаючись.

* * *

У моїй квартирі була лише одна кімната, невелика кухня та ванна кімната. Чомусь мені найбільше подобалася саме кухня — можливо, через велике вікно на всю стіну, через яке було так добре видно Місто. І, звичайно ж, вузька сіро-сталева вежа вдалині.

Виконуючи кілька звичних дій, я думав про Авікуса. Ми з самого початку не порозумілися, та й він просто не подобався мені, кажучи відверто. Але міркувати про його зникнення так байдуже, як інші, я чомусь не міг. Крім того, схоже, він не перший. І, мабуть, не останній...

Темна громада Заводу, яку було добре видно з мого вікна, зловісно й мовчазно височіла над Містом, не даючи мені спокою. Чомусь я був певен, що зникнення були безпосередньо пов'язані з нею.

Тонко засвистів чайник, привертаючи мою увагу. Перебуваючи в глибокій задумі, я машинально вимкнув вогонь, кинув у чашку трохи чайного листя і залив окропом.

Люди приходять до міста, сподіваючись заробити. Найрізноманітніші, вони немов зливаються в одну тінь, стають схожими один на одного однаково байдужими виразами облич. А потім зникають без причин та, здається, без наслідків.

Чому?

Тут не люблять запитань. Отже, бояться.