2.5.

І життя потекло. Розмірено та одноманітно. Шість днів на тиждень я прокидався під безжурні, повні ентузіазму гасла радіоточки, вирушав на Завод, де до 16.00 кожні тридцять секунд повторював три нескладні рухи, потім нерідко обідав з новими друзями, які мені не дуже подобалися, але пояснили багато про те, як влаштований цей дивний світ, а ввечері повертався додому, заварював міцний чай і довго дивився, як повільно запалюються нічні вогні Міста. Моє бліде відображення у шибці було задумливе й не давало жодної підказки про минуле. І щоранку, прокидаючись, я відчував, що лежу один під сірим небом, хоча наді мною була стеля і ще 9 поверхів з такими ж ліжками, людьми та стелями.

— Кареле! — Верус вкотре відволік мене від роздумів. — Повертайся на землю, ми скучили.

За столом залунало звичне іржання, яке мене вже помітно дратувало. Цього дня нас було п'ятеро, включаючи мене.

— Добре, що хоч хтось за мною скучив, — я зробив ковток пінного зеленого напою, який тут називали елем, і підморгнув приятелям.

До речі, на мене він практично не чинив п'янкого впливу, тоді як решті компанії вистачало пари-трійки кухлів до «готовності». На щастя, сьогодні вони, схоже, не планували напиватися. Лише «створювали настрій».

Я не надто прислухався до розмови, але зауважив, що мова знову зайшла про Аристократів. Це слово раз у раз звучало в розмовах працівників Заводу, в магазинах, на вулицях… Мені не хотілося привертати зайву увагу, тому я мовчав. Але зараз, здається, всі були в досить розслабленому настрої, щоб порушити це питання.

— Хто такі Аристократи? — прямо запитав я, вловивши паузу в розмові.

На мене подивилися з неабиякою часткою подиву.

— У вас там, в Сонячному, дітей зовсім нічому не вчать? — хмикнув Авікус, і пояснив, як дитині, з таким обличчям, ніби сам не вірив, що йому доводиться озвучувати елементарні речі: — Господарі. Їм належить все. І ми з тобою.

— І хто вони?

— Аристократи є Аристократи… — дещо збентежено зітхнув Аелія.

— Як вони хоч виглядають?

— Ніхто не знає до пуття. Кажуть, вони зростом із триповерховий будинок. Усі з себе білі та красиві. І з крилами.

— Нісенітниця це про крила, — пирхнув Авікус. — У мене знайомий був на Кам'яному узбережжі. Там в Академії є пам'ятник Великої Леді — жодних крил. А ось щодо зросту, це так…

— Вони що, не люди? — знову подав голос я.

— Ну ти темний... — Верус скрушно похитав головою. — Звичайно ні. Грубо кажучи, вони нейтральні, хоча хто ж Аристократів класифікуватиме...

Авікус на це зауваження знову пирхнув.

А я, почувши знайоме слово, згадав людину-кота.

— Стоп, тут докладніше. Що це за нейтральні?

— Ми. І всі інші істоти, які не входять до Переліків, — стомлено пояснив Авікус.

— Я виріс серед людей, — збрехав я, щоб якось пояснити своє невігластво. — Що за Переліки?

Секунду стояла тиша.

— Згідно з Пактом Справедливості всі живі істоти поділяються на три групи, — заговорив, нарешті, Верус. Мабуть, єдиний, хто з них ще був спроможний формулювати свої думки. — Нейтральні — це люди і всі ті, хто не становить загрози їхньому життю та здоров'ю. Істоти з Переліку Б — різні створіння, які так чи інакше можуть нашкодити тобі. Вони зазвичай трохи сильніші за людину, а небезпека, пов'язана з ними, викликана необхідністю харчуватися. Тому між ними та людьми рівні права на життя. На кожному, хто входить до цього списку, є мітка. Зазвичай у непомітному місці — на руці, за вухом, під волоссям. Тут треба дивитись уважно. Або ти, або тебе.

— Не найстрашніші, — хмикнув Аелія. — Хоча на Завод уже не беруть. Тільки нейтральних.

— Є й інші Переліки? — поспішив поцікавитись я, поки ми не встигли відхилитися від теми.

— Так. Перелік А, — продовжив Верус, незадоволений тим, що його перебили. — Особливо небезпечні істоти, за якими право на життя не визнається. У них теж є мітка, але прямо на писку, щоб було видно відразу. Побачиш таке — біжи в будь-який бік, аби подалі.

Я замислився.

— І як виглядає ця мітка? Чи випадково не чорне татуювання у вигляді перекинутого півмісяця?

— Саме так, — кивнув Ер, повернувши голову в мій бік і зацікавлено дивлячись. — Бачив?

— Так, у однієї дівчини, причому на обличчі. Вона не була людиною, правда?

— Так, — вставив Аелія. — Таким не жартують. А як виглядала? Чи було в ній щось незвичайне?

Я похитав головою.

— Красива, сумна, мову тільки знала погано, схоже.

— Так? — підняв брови Ер. — Ти так вирішив випадково не тому, що говорила вона мало і майже не розкриваючи рота?

Я пригадав незнайомку в трамваї і нашу розмову з нею у всіх подробицях, які тільки вціліли в моїй пам'яті.

— Загалом саме тому.

Аелія поперхнувся елем.

— Хлопче, та що з тобою?! — вигукнув Ер майже з обуренням. — Це ж Хижачка, щоб їй! Від них треба тікати, куди очі дивляться, причому одразу.