2.4.

Чи варто згадувати, що мої уявлення про Завод теж були оманливі?

Як і раніше, сіро-сталева брила зустріла мене та інших робітників тихим внутрішнім гулом і важким густим запахом машинного мастила. Пройшовши до зовнішніх воріт (групами по 30 чоловік — перед воротами зібрався величезний натовп), ми потрапили у внутрішній двір, звідти в підсобне приміщення, де після перевірки карток нам видали роби чорного кольору і дали перевдягнутися. Новеньких, зокрема, і мене, відкликали вбік, щоб розподілити по цехах і дати вказівки. Тільки після цього ми пройшли через внутрішні ворота.

На відміну від перших, вони були вже значно вищими. Візерункові, з темного металу, ворота відчинялися всередину, повільно й з неприємним звуком. На самому верху виднівся знайомий напис із світлішого матеріалу: «Elit Metal Industrials».

— Гей, — звернувся я до хлопця, що стояв поруч, поки дві важкі стіни, що вважалися стулками воріт, відповзали від нас, — тебе як звати?

— Рой, — відповів той, навіть не повернувши голови в мій бік.

— А я Карел, неймовірно приємно, — всеохопна тутешня флегматичність почала мене дратувати, і я вирішив не звертати на неї уваги. — Слухай, Рою, ти не в курсі, як саме Місто називається?

— Мерор, — відповів той.

Мене ніби вдарило струмом.

— Ме'рор, — автоматично виправив я. — Там перша голосна довга. Це означає «сум».

Рой навіть голову повернув у мій бік. А я гарячково намагався збагнути, з якої такої мови я це переклав, але відповідь вислизнула, як вода крізь пальці, і мені залишилося розгублено знизати плечима. У цей момент нас обох ледь не збила з ніг група, що різко рушила вперед, і мені довелося записати це питання до без того вже довгого списку нерозгаданих загадок.

Після розподілу з'ясувалося, що мені доведеться працювати в одному цеху зі старими знайомими — Аелією та Авікусом. Якщо чесно, я так для себе й не вирішив, на щастя чи ні.

Робочий процес виглядав як конвеєр. По ньому запускалася деталь, а робітники, що стояли вздовж металевої стрічки, виконували з нею кожен свою дію. Як правило, дії ці були більш ніж одноманітні, і впоратися з ними могла б і мавпа. Моє завдання, наприклад, полягало в тому, щоб прикріплювати до певної частини видані заздалегідь таблички з чотиризначними номерами. Робити це треба було за допомогою невеликого приладу, що миттєво скріплював між собою металеві частини в кількох точках.

Нічого складного. Навіть занадто — на мою думку, з цією роботою більш ніж чудово впоралася б автоматика. Вставити номер у паз, примірятись, скріпити. Вставити — примірятись — скріпити.

Перший день здався мені дуже довгим. Тому, коли машини почали стихати, я зітхнув із помітним полегшенням. Чи то від втоми, чи чому ще, мені здалося, що десь за моєю спиною лунають ледь чутні схлипування. Я озирнувся.

Там розташовувався перехід до іншого цеху, судячи з усього неробочий — світло в ньому було вимкнене, верстати не працювали.

— Ну, друже, як тобі перший день? — ляснув мене по плечу Аелія, вириваючи із власних думок. — Чудово виглядаєш, до речі, вчора прийшов весь у слідах пригод, а сьогодні — як огірочок!

— Чесно — млосно, — стомлено посміхнувся я у відповідь. — Робота нескладна, але від одноманітності вити хочеться.

— Звикай, новенький, — посміхнувся Авікус за його спиною.

Аелія від нього відмахнувся.

— Так, така вже специфіка. Хочеш з нами пообідати? Після робочого дня добре розслабитися.

Я похитав головою, знімаючи рукавички.

— Не сьогодні, хлопці. Хоча дякую за запрошення. Хочу трохи обжитися на новому місці... До речі, а там що? — ненароком кивнув на непрацюючий цех.

— Там? — Аелія подивився. — А, це якраз починається неробоча зона. Не ходи туди — це склад різних приладів, є несправні, та й вимагають спеціальної кваліфікації.

— А ще за такі прогулянки й влетіти від начальства може, — вставив невгамовний носатий.

Хмикнувши, я попрощався. Нові знайомі, що несподівано записалися мені в товариші, кивнули. А я почекав, поки основний потік робітників схлине і прислухався. Тиша. Мабуть, почулося. Зітхнувши, я пішов перевдягатись.