2.3.

— Доброго ранку, шановні містяни! У нас вже ранок, а значить, новий чудовий день, який з користю можна присвятити нашій улюбленій роботі. Звичайно ж, я кажу про Завод! Про Завод, який усіх нас годує та піклується про нас! Якщо ви шукаєте просту та високооплачувану роботу, ласкаво просимо на Завод! Знижки для працівників Заводу у всіх магазинах міста! Знижки на продукти, харчування та житло! А для тих, хто вже направив своє життя в нове русло, для тих, хто вже працює на нашому чудовому Заводі, нагадую — робочий день починається о восьмій ранку, що значить, що у вас є рівно дві години, щоб поснідати, привести себе в порядок та відправитись на роботу! Завод чекає на вас...

Не витримавши цього потоку непотрібної інформації, я все ж розплющив очі. Так, звідки ж долинає цей мерзенний голос, та ще й на такій гучності?

Довелось піднятися на ноги, на щастя, не було потреби вдягатися, бо я спав у тому, в чому прийшов. Джерело звуку начебто на кухні. Пройшовши туди, я побачив над плитою невелике біле радіо, яке кріпилося прямо до стіни. «Точка. Радіоточка», — спливла назва звідкись із глибин моєї свідомості.

Де ж на цій заразі кнопка? А, ось коліщатко, його можна прикрутити до мінімуму. Але довгоочікувана тиша не настала, хоча звук став значно глухішим. Схоже, це доноситься з квартири знизу. І з квартири зверху, і праворуч.

Але потихеньку радіопередача стихала то там, то тут… Поки не вщухла зовсім.

Тепер можна зібратися з думками.

Дивне відчуття, коли спочатку згадуєш де ти, а потім — хто ти. Точніше, останнє не згадуєш зовсім.

Отже, мене звуть Карел. Тепер офіційно. Я сам вибрав це ім'я, а воно закріпилося в документах. Добре — краще так, ніж зовсім без імені.

Хм… Голова ясна, самопочуття відмінне, наче тиждень проспав, скинувши всю втому, й тіло майже не болить. До речі, я збирався з'ясувати, на що я схожий.

Повернувся до спальні, згадавши, що бачив там трюмо з великим дзеркалом, тільки вчора в очах швидко темніло і милуватися собою не було коли.

Отже, я людина. Хлопець років 20 на вигляд, у джинсах та пом'ятій куртці, в якій так і спав. В міру спортивна статура. Дуже бліда, майже біла, шкіра. На очі спадає волосся мишачого кольору. Сірі очі. Вкрай правильні риси обличчя, яке можна навіть назвати красивим за бажанням. В одному вусі, яке вчора, я пам'ятаю, періодично озивалося болем, невелика сережка. Схоже, вухо пробите нещодавно, а руки в майстра ростуть точно не з плечових суглобів…

На щоці майже загоєна подряпина. Під оком бліда ознака гематоми, що красувалася ще вчора, судячи з того, що я відчував, у всій красі.

Я зняв куртку. Під нею була біла сорочка в блакитну смужку розміри на два більше мого. На сорочці було кілька кривавих плям. Знявши і її, я виявив блідий, густо вкритий шрамами торс. Було кілька саден і пожовклих плям від синців.

— І що, чорт забирай, все це означає? — запитав я у незнайомого хлопця в дзеркалі.

Але той дивився на мене так само похмуро й розгублено, як і я на нього.

— Не знаю, хто ти, — задумливо сказав я. — Але тобі до восьмої на роботу. І не варто запізнюватися в перший же день.

Щоб відволіктися від дивного, не надто приємного почуття, я пішов у душ, але й там думки не покидали мене.

Рейки здалися мені знайомими. Я пам'ятаю деякі дивні слова. «Бензин», «пиво», «латиниця». До речі, я звідкись знаю, як називається мова, якою написано моє ім'я. Радіоточку я взагалі пам'ятаю. Ось така вона й має бути: кругла, гучна, на стіні... Але я зовсім не пам'ятаю того хлопця у дзеркалі. Нічого знайомого — обличчя, зачіска, одяг не мій. Куртка за мала, сорочка за велика. А якими вони мають бути?

Я замружився, намагаючись уявити себе. Уперся чолом у кахельну плитку, підставляючи незвично міцну спину гарячим струменям. Яким має бути це обличчя? Якого кольору очі?

Нічого. На мить мене відвідала дурна думка, ніби я в чужому тілі. Я одразу ж відкинув її, як надто неймовірну, хоча людина-кіт могла б зі мною посперечатися.

Так, до біса. Хто як, а я на роботу.