2.2.

— Ім'я.

— Карел.

— Прізвисько.

Я замислився. Чоловік, одне око якого здавалося непропорційно великим через вставлене в очну западину збільшувальне скло, підняв голову.

— Називають як? За батьками? За ремеслом? За місцевістю?

Місцевістю? У пам'яті сплив червоний напис «Зуп. Сонячне».

— Сонячний, — вголос сказав я.

Співрозмовник знову втратив до мене інтерес.

— Людина?

— Так…

Мабуть, через замішання, в яке мене привело питання, голос пролунав дещо невпевнено. Реєстратор вп'явся в мене чіпким поглядом величезного ока.

— Точно?

Цікаво, які варіанти.

— Я впевнений.

Чоловік замислився, вдивився в моє обличчя і або вирішив повірити, або дійшов висновку, що йому начхати.

— Скільки років?

— Дев'ятнадцять.

— Дзеркало.

— Що?

— Сонячне, я так гадаю? — У голосі реєстратора мені почулася іронія. Здається, він уже зробив про мене якісь одному йому відомі висновки.

— Воно саме, — я вирішив поки що плисти за течією.

— Персональний номер.

— У мене його немає…

— Нулі, чи що?

— Саме так.

Чоловік щось ледь чутно пробурчав собі під ніс, увімкнув друкарську машину. Та загула, зашипіла, крекнула і виплюнула картку. Реєстратор взяв її, не дивлячись шльопнув печатку і простягнув мені.

— Наступний! — оголосив він скрипучим, неприємним голосом.

Не чекаючи на додаткові вказівки, я вийшов з кабінету реєстрації. Оглянув чергу, що вишикувалася під дверима. Вона складалася з чоловіків і жінок різного віку: від зовсім молодих до людей невизначеного віку, що стерся за гримасою байдужості на обличчях.

Якщо чесно, я вже неабияк втомився дивуватися, але коли мій погляд зачепився за одну істоту, я виразно відчув, що волосся на голові заворушилося.

Статі вона була, очевидно, чоловічої. Трохи нижча за мене зростом. Кінчик носа у цього був яскраво-рожевий і майже плоский, а під ним губа роздвоювалася, як у кішки, і була густо вкрита короткими світло-сірими волосинками, а довгі білі вусища тільки додавали подібності до кішки. Це ж робила пара трикутних пухнастих вушок на маківці. Інших вух не було.

— Чого дивишся?.. Нейтррральним можна-у... — сказала істота зацькованим, майже людським голосом.

Великі очі з круглими, але перебільшено розширеними зіницями дивилися на мене злякано.

— Ні-чо-го.

Приклавши зусилля, щоб відірвати від нього погляд, я вийшов надвір. Мене раптово охопило дивне відчуття. Пробудження. Реальності. Я не сплю, це справді відбувається. Це місце живе за дивними законами фізики, у ньому живуть незнайомі мені істоти, але це реально. Як те, що я стою тут, як біль, який я відчуваю у своєму тілі, як вітер, що холодить розпухле вухо.

І, до речі, це цікаве питання. Як я виглядаю?

Я підніс до очей картку, видану під час реєстрації. Вона була без фотографії. Тьмяного, брудно-червоного кольору. На ній значилося великими літерами: «КАРЕЛ СОНЯЧНИЙ. Механік I категорії», трохи нижче розташувався номер 01.060900, а внизу дрібними латинськими літерами значилося «Elit Metal Industrials». Схоже, Завод все-таки має назву. Може, й Місто теж?

Черговий напад втоми, що раптово накотив, нагадав мені, що час йти. Ще до реєстрації, поки я сам стояв у черзі, мені підказали адресу, де можна винайняти кімнату, куди я і… Поспішав, наскільки це було можливо, накульгуючи й тримаючись руками за стіни попутних будинків.

Хол готелю, або як його там правильно назвати, мені не запам'ятався. Пам'ятаю, що дівчина, дуже схожа на офіціантку Еа, чиркнула картою по щілині касового апарату та видала мені ключ. Після чого я практично заповз на третій поверх, де розташовувалась кімната, з четвертої спроби потрапив ключем у свердловину замку, розтягнувся поперек ліжка і миттєво відключився.