1.2.

Вагон тихо гудів і постукував, дрібно тремтячи в такт власному руху. Там, де, як мені здавалося, мала бути кабіна водія, стояли наглухо заварені двері, а над ними світилася червона табличка «Зуп. Сонячне».

На цьому подібність до того, що особисто я вкладав у поняття «трамвай» (яке невідомо коли і на підставі чого склалося), закінчувалось. По-перше, зсередини вагон здавався вдвічі, якщо не більше, довшим, ніж зовні. Хоча, можливо, це було кілька вагонів, скріплених між собою невідомим мені способом (можна подумати, є відомі мені способи) — я не звернув уваги, скільки їх, перш ніж увійшов. По-друге, внутрішнє оздоблення було чи то з дерева, чи то просто виглядало таким, що, скоріш, викликало асоціації з потягом, ніж трамваєм. По-третє, замість окремих сидінь уздовж стін стояли дві довгі, оббиті м'яким матеріалом лави, що «дивилися» всередину вагона. І, нарешті, по-четверте, — пасажири.

Їх було небагато й усі вони, наскільки я міг судити, спали. Хтось — впустивши голову на груди, хтось — закинувши її і прикрившись капелюхом, а хтось влаштувався на плечі сусіда, причому всі — цілком безшумно.

Я сів на вільне місце між двома нерухомими фігурами і тільки тепер раптово відчув, як дико втомився. Начебто до цієї секунди мій організм працював на якомусь аварійному живленні, але тепер закінчилося й воно. Крім того, тіло боліло, як після бійки. Хоча чому «як»? Цілком можливо, що саме після бійки й боліло...

Від спроб згадати хоч щось мене відволікло настирливе відчуття, ніби на мене дивляться. Погляд, на щастя, не був ворожий. Але обережний.

Я звів очі й побачив дівчину. І дуже здивувався з того, що не звернув на неї уваги раніше. Насамперед тому, що дівчина не спала. Вона дивилася на мене, ледь помітно посміхаючись куточками темно-вишневих губ. На незнайомці був офісний костюм кольору гіркого шоколаду та невибагливі чорні туфлі на витонченій шпильці. Пряме чорне волосся спадало трохи нижче плечей, а довгі вії, такі густі, що, здавалося, вони роблять повіки важкими, перетворювали її погляд на глибокий і сумний. А може він таким і був. Впала мені в очі й крихітна мушка у вигляді перекинутого півмісяця праворуч під губою, яку я спершу сприйняв за родимку.

Було в обличчі незнайомки щось неправильне, в плавних рухах ховалася якась небезпека, що відштовхувала на рівні інстинкту, але все це разом: її зовнішність, поведінка, стиль одягу — створювали таку гармонію, що я міг би сміливо назвати її красунею. Певною мірою.

— Привіт, — я спробував відповісти незнайомці усмішкою, але вона вийшла кривою, бо щоку раптово прошило болем.

Дівчина підняла руку й торкнулася власної щоки. Я рефлекторно повторив рух і глянув на пальці. Вони були в крові. Чомусь мене це не здивувало.

Незнайомка мовчки простягла мені білу мереживну серветку, складену вчетверо. Розгорнувши її, я побачив вишитий білими нитками напис «Алайн».

— Це твоє ім'я?

— Так. Витри кров.

Я прислухався до поради, зазначивши про себе, що у моєї співрозмовниці трохи незвичайний акцент, ніби ця мова дається їй насилу.

— А ти маєш ім'я? — запитала Алайн трохи згодом.

Я навіть здивувався, як правильно сформульовано питання. Порився в надрах своєї чистої, як перший сніг, пам'яті і виловив приємне поєднання звуків:

— Тобі подобається ім'я Карел?

— Гарне, — в її голосі мені почувся ретельно прихований сум.

— Можеш кликати мене так.

Моя співрозмовниця замислилась, а потім запитала, ретельно підбираючи слова:

— Це твоє ім'я?

— Зараз так.

Довелося ненадовго заплющити очі, бо туман, що відступив, наринув з новою силою. На щастя, ненадовго.

Коли я глянув на Алайн знову, мені здалося, що вона втратила інтерес до моєї персони. Її погляд став ще сумнішим і спрямований був тепер кудись поверх моєї голови.

— Як я виглядаю? — питання прозвучало несподівано для мене самого.

Дівчина подивилася здивовано.

— Скільки мені хоч років? Приблизно?

— Дев'ятнадцять.

— От і чудово.

По даху вагона ковзали гілки дерев. Вони шелестіли, билися у вікна, іноді ламаючись із тріском. Мені подумалось, що ми їдемо через ліс.

— До речі, куди ми їдемо?

— Трамвай їде маршрутом. Кожен виходить там, де йому потрібно.

Я подумав, що для початку було б добре розуміти, куди мені взагалі потрібно.

Дивна річ — об'єктивно ми їхали вже якийсь час, але мені постійно здавалося, що я зайшов хвилину тому. Однак мені вдалося вловити момент, коли запахло морем. Солонуватий запах свіжості різко влаштувався в салоні, ніби й був там завжди. Майже одночасно мою увагу привернула табличка, яка змінила напис. Тепер червоні літери говорили «Зуп. Піщане узбережжя».

Варто було на неї глянути, як трамвай зупинився.

— Схоже, твоя зупинка, — сказала дівчина із сумними очима.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона не моя.