1.1. Сонячне

Найбільше мене здивувало, що рейки були без шпал. Чомусь у моїй уяві рейки та шпали були чимось нероздільним, хоча я гадки не мав, де я до цього міг бачити й те, й інше.

Я взагалі мало про що мав уявлення. Питання ніби лінувалися виникати в голові, думки текли мляво і неохоче, мов приходячи до тями після неабиякого струсу.

А рівна драбинка шпал тим часом була відсутня. Лише дві блискучі сталеві смуги, що ніколи не перетиналися, петляли між будинками в невідомому напрямку.

Я глянув на паростки салатово-свіжої зелені, що пробивалися між ними, на повний ненав'язливого сонячного світла дитячий майданчик, на низенькі багатоповерхівки, що привітно поблискували вікнами — все це було живим і справжнім, хоча мені чомусь здавалося далеким і чужим.

Штиль після бурі. Те саме відчуття, коли тріски розбитих кораблів мирно погойдуються на хвилях, оточені розсипом сонячних зайчиків, ніби ніколи й не було криків розпачу, скрипу снастей, що рвуться, і звуків безчинного вітру, який забирає все. Саме така асоціація спала мені на думку (хто знає чому) при погляді на цей спокійний і красивий світ.

Слабкий, але відчутний вітерець підступно забирався під тонку тканину сорочки і холодив спину. Я пересмикнув плечима, глянув на синьо-сіру куртку, яку тримав у руках, і, недовго думаючи, накинув її. Куртка була майже мого розміру, але я раптом абсолютно виразно зрозумів, що вона не моя.

Серце забилося частіше, коли мене осяяла ця думка. Я заплющив очі, щосили намагаючись утримати її, зосередитися, тому що раптово зрозумів — це дуже-дуже важлива думка, дуже потрібна, тому що… Тому що я був у цьому впевнений. Я пам'ятав це.

І більше нічого.

Це невеличке зусилля вдалося мені несподівано важко, і я спересердя сунув руки в кишені.

Мої пальці натрапили на зім'ятий клаптик паперу, який виявився старим, напіввитертим трамвайним квитком.

— Вони тут ходять взагалі?.. — вголос подумав я, дивлячись на трамвайну лінію, що виглядала абсолютно покинутою.

Немов відповідаючи на моє запитання, за спиною дзвінко заспівала попереджувальна трель.

Я здригнувся від несподіванки, а схоплене в кількох місцях іржею жовто-біло-червоне тіло зменшило швидкість, доповзло до мене й зупинилося, відчинивши двері.

Я з деякою підозрою подивився на чисту блакить неба над трамвайним дахом, не стягнуту темними лініями електричних дротів. А мені чомусь здавалося, вони мають бути...

Рейки без шпал, трамвай без проводів — світ парадоксів. До речі, про нього.

Я ще раз замислено обвів поглядом мовчазні, щільно притиснуті один до одного багатоповерхівки. Таке спокійне й тихе, таке привабливе місце… І таке байдуже.

Що я тут загубив? У прямому значенні — я виразно відчував цю втрату. Чогось не вистачало в мені. Але чого саме? Мене?

Голова знову поважчала від думок, і я, рятуючись від нової хвилі затемнення, рішуче ступив у гостинне черево трамвая.