***

1
Він стояв у рамі дверей, і великі троянди на блакитних шпалерах гойдалися в такт його кучерів. Коридорні протяги торкалися моїх дитячих ніг. Від того робилося млосно. Чи то від його рук?! Він розмовляв ними. Довгі, схожі на крила вітряка, намотували беззвучні слова на мій бант, гладячи неслухняне волосся. 
Він був схожий на ангела.  Кучері. Світло сірі очі. Ямочка на підборідді...

- Німий прийшов! – закричала я так голосно, що мама з несподіванки впустила слоїк з аличею.
Запах перестиглого літа змішався з раптовою тишею.

– Купи! Купи! Він продає фотокартки Бога!
Мама не пустила німого в кімнату. Він поспіхом розклав на батареї світлини в дешевих рамках, і я одразу ж вирахувала свою. 
– Мамцю, дивись! Оцю хочу!
Зі світлини на мене дивилася моя мама, тільки не в квітчастому халаті. І чомусь у хустці. А я була в неї на руцях – кучерява і чорно-біла. 
Німий переводив погляд з мене на маму і навспак.
Мама заперечливо махнула рукою.
– Нам не треба. Дякую!
Німий повільно зібрав усе до торби. Його вітряки більше не літали. Двері за ним зачинили протяги.
Я залишилася без Бога і у розпачі потягла за край банта.

2
Міленіум почався не кінцем світу, якого усі так чекали і так боялися,  а привітаннями тодішнього президента по телеку під шампанське і веселий сміх однокурсників.
З Хомою все було дивно. Він був моїм першим, і моїм п'ятим. Але точно не останнім. Це стало очевидним в той день, коли мій бойфренд зробився почесним членом секти «Святого Протягу» і розвіяв останню надію на моє особисте спасіння.
– У Бога немає обличчя! - стверджував мій колишній.
– Неправда! Є! Я сама бачила!
– Бог – це Вітер! 
– Сам ти вітер! Ні, не вітер, – протяг! 

Так було не завжди. Спочатку ми дихали одне одним. Вихвалялися одне одним перед друзями. Щомісяця дарували собі дари волхвів, загортаючи сакральні скарби у кольоровий папір з веселковими стрічками. Наші любощі були безтурботні і легкі. Дотики пальців до шкіри коханого викликали той шалений струм, який існує лише до того часу, поки не всі пазли складено. 
Потім почалася якась муть. Ми наважилися говорити. І що найгірше - питатися.  І, о Боже,  навіть відповідати на ті питання! Зручна німота наших стосунків танула, набувала голосу і починала глушити.

Між нами потягло холодом. Просто я дуже не люблю, коли відчинені усі вікна одночасно. Він падав мені на вуха, і це напружувало. Мабуть, я просто його не любила. Точно, не любила. Він, як і його Стрибог чи Зефір, чи Ваюр... (усі вони однакові, ті перелесники), прагнув  захопити мій простір і порвати усі світлини Бога, які я так відчайдушно намагалася зберегти в найдальших закапелках пам'яті.
Мій світ обрамився. Зробилося тісно.  Забагато балачок. Замало тиші.

А тепер можна знову усе спочатку! Де немає нас. Створення світу, хай навіть невеличкого, лише для однієї мене – справа нетривіальна. Цікаво, а що робив Бог на сьомий день? Слухав музику ще ненародженого Моцарта? Перечитував Булгакова або Ремарка? Шукав чотирилисту конюшинку? Плакав, посилаючи майбутнього Сина на Землю? Посміхався? Засмагав? Курив люльку? Позував німому для моєї світлини, яку мені так і не купили? Що?

3
Дві тисячі сімнадцятий січень, а Бог знову не прийшов. 
Есемеска  пискнула в лівій кишені моєї куртки. Аж серце забилося швидше від несподіванки. 
Меседж від Свєтки. Однокурсниці. Дивно, я й забула, що маю її номер: 
«Зонько, Хома загинув. В Канаді був сильний ураган.»

Стільки років Хома був для мене далеким, майже чужим, а тут, після оцих двох речень... Усі північні вітри світу враз обліпили мою шкіру своїми холодними, прозорими пальцями.

Свєтка любила Хому, але Хома любив мене. Отака от лажа. Вона дивилася на нього, як на ідола! Тричі на день провітрювала свою кімнату і поклонялася Стрибогу, хоч під блузкою завжди носила срібного хрестика. Їй капець як не таланило з мужиками. І гарна ж була в універі, але якась надто тиха. До другого курсу я взагалі думала, що вона німа, аж поки якось не підійшла до мене впритул:
– Ти і Хома... Ви... разом?..

Опа, Свєтка заговорила! Що з людьми любов робить! Особливо чужа.
Я нічого не відповіла, і вона все зрозуміла.
Тінь красуні Свєтки з'являлася усюди, де були ми з Хомою. Її очі завжди дивилися на нього і не помічали мого насмішливого погляду. Я була самовпевненим стервом. Безжалісна, бо безбожна.
Ну, не те щоб – радже обезбожена. Мені конче треба було згадати, як виглядав той мій Бог, а я не пам'ятала. Лише, здається, кучері були в Нього, світло-cірі очі і... ямочка?..
О, був же Екватор в гуртожитку. Свєтка напилася до непристійності і запропонувала зіграти в пляшечку. Хома! Який ти... Пішов собі курити, а Свєтка ж надіялася. Зі мною вона так більше ніколи й не заговорила. Потім завалила голою в Хомину кімнату, якраз коли ми з ним кохалися, і перелякано, як мишеня, застукане на кухні із салом в лапках, шуснула в свою темну нірку, поверхом нижче.

Хома подався шукати вітру в полі аж за океан. Свєтка писала йому довгі листи, але він лише надсилав електронні листівки вряди-годи, та й то не їй – друзякам.
Мені він не писав. Хвала Стрибогу! Так було простіше для нас обох.
Першої зими, що ми були окремо, він зателефонував, і ми тупо промовчали усі три хвилини. Він мав, що мені сказати, але для чого? А в мене була пустка.
Ну не Повітруля я, легіню! «В тебе ж немає ямочки,» – мовчала я. «Немає,» – беззвучно погоджувався він.

Вдруге я почула про Хому аж через три роки. Знайомий бачив його на цвинтарі на Провідну Неділю. До батьків приходив. А до мене – ні. Все правильно. Ми усе давно відмовчали. 
І все таки щось було... Бо мене це зачепило. Серйозно, чувак, невже не міг скинути повідомлення. Попили б кави, як старі друзі. Ні, лише так. Минуле повинно залишатися в альбомах і спогадах. 
Якщо б лише припустити... На мить уявити собі... Та точно, уже бачу: спогади, обійми, плачі у жилетку, німі діалоги, бурхливий секс і, як результат, – розгубленість ранкових поглядів, з присмаком відрази. Бо нова прірва вже розверзлася перед уявними нами. Два мінуси таки відштовхнулися. Різні резуси запротестували, дві галактики розлетілися кожна у свій бік. 
Дякую, Хомко, що не став вихором і не  зніс мій дах тоді, коли самотність  могла трактувати тебе, як Месію!  Шкода, що ти любив мої буревії, а не її весняний вітерець. Вона могла б зробити тебе щасливим.