Частина 2. Розділ 7

Минуло 3 місяці. Ніхто не дзвонив, не писав. Я здається почала забувати їх обличчя. Можливо я драматизую, але світ став не таким яскравим. Не можу забути все те, що трапилось. Не можу до сих пір прийняти існування іншого виміру і не можу змиритись з тим, що у них є надприродні здібності. Час жити далі, але це не так просто за даних обставин. Завтра перший день у коледжі. Я достатньо сильна, щоб відмовитись від минулого і тому завтра все буде по іншому.

Ось я прокинулась і зараз стояла у гуртожитку та дивилась на себе у велике у повний зріст дзеркало. Дуже гарне. Воно зовсім не вписувалось в інтер’єр кімнати, бо було з темного дерева і покоцане. Я швидко перевдягнулась у вихідний одяг, вдягнула свої чорні високі чоботи, обожнюю їх. Їм уже 3 роки, а так добре носяться. На голові була біла в’язана шапка, не надто тепла, але дуже гарна. Червоний пуховик, трохи нижче колін. Уже не терпиться змінити його на улюблене пальто. Ну і звичайно рукавички, шарф і телефон. Він у мене йде як аксесуар до всього. Це саме та річ, без якої важко в сучасному світі, а особливо в незнайомому місті. Багато часу зайняв пошук чорних джинсів, тому що у червоних потертих на колінах штанах мені було б соромно навіть на люди показатись.

О ледве не забула. Треба вмитись і нафарбуватись. Хоча це напевно потрібно було зробити до того як я вдягнула верхній одяг. Волосся ще хоч трохи треба розчесати. Ей що зі мною, я нове життя починаю, чи іду на похорони старого? Я знову роздягнулася і довела себе до ладу.

Дивно, обличчя не виглядає змореним. Я думала буде інакше. Я взагалі наче більше сил набралась. Дивно якось на мене впливає зміна клімату. А зараз на мене дивляться великі сірі очі. Вони прям нереальні. Я серйозно, ви навряд чи такі бачили. Так, це нормально робити собі компліменти. Темні брови, звичайні губи. З волоссям і шкірою мені пощастило. Перше довге і густе. Проблем зі шкірою нема. Проте якщо раз або два у місяць вилізе прищ, то на найвиднішому місці і у дуже «потрібний» момент. Ну вони по іншому не вміють.

Після приїзду до Бразилії я отримала лист від університету в Німеччині. Не стала чекати інших і одразу відправила всі необхідні документи та почала готуватись до навчання. Мій перший семестр починався після новорічних свят, а тому треба було ще купити більше теплих речей для Європи. Новий рік я зустрічала вдома і навіть батьки вирішили зблизитись з донькою та провели цей день зі мною, а не на корпоративі. Вони пишались, що я вступила до Європи і раділи, що таку спеціальність обрала. Постійно говорили, що буде тепер кому справи передати, але ні. Вони ще не знали, що я нізащо не візьмусь за родинну справу.

Час за навчанням пролітав непомітно. Мені дуже подобалось те, що я обрала. А ще мені подобалась Європа. Увесь вільний час я проводила за зйомкою. Особливо мене захоплювали споруди епохи Ренесансу та храми готичного стилю. Мої одногрупники дізнавшись, що я займаюсь фотографією почали замовляти у мене фотосесії. Це непоганий заробіток, але віднімає досить багато часу, тому лімітом було три зйомки в тиждень. Не дивлячись на це, дружні відносини у мене в групі не складались, тому майже весь час я була одна.

Я не відступила від ідеї тематичного кафе, тому як тільки нам задали розробити власний бізнес план, я представила свою ідею. У мене був найвищий бал, чому я дуже раділа.

Сьогодні у мене одна лекція і два семінарських заняття. Я гарно підготувалась, тому день пройшов легко і невимушено. Коли я виходила з університету на вулиці вже темніло, сьогодні п’ятниця, а тому більшість студентів збирались відпочити в клубі. Мені було ні з ким. Я згадала наші з Лією походи до клубу. Скільки часу мені треба щоб їх забути? Я ж обіцяла собі про це не думати.

Те, що сталось в наступний момент сталось так швидко, що я навіть не встигла зреагувати.

-Вибачте мене будь-ласка, я не хотів, - звертався до мене дуже високий хлопець та в той же час протягував руку, аби допомогти підвестись.

Я впала. Так-так. І з усією моєю незграбністю, скільки часу протрималась за зиму і не впала, так тут на тобі. Він допоміг мені піднятись і стояв та стривожено дивився мені в очі. Зараз він був вже не таким високим.

-Можливо відвезти тебе до лікарні?

-Та все добре, а ти дивись куди ідеш! - трохи грубувато сказала я.

-А ти дивись де стоїш!

-Що? Я взагалі то йшла!

-Щось не дуже видно було.

-Ти що знущаєшся з мене? – так, це він і робив, його це смішило, а мене навпаки розізлило. Я швидко -прийшла до тями і пішла від нього, але мене зупинили.

-Ну що ти, вибач. Я дійсно не хотів.

-Не хотів щоб я впала чи не хотів знущатись з мене? – він зробив вигляд що думає, от негідник.

-Та що ж таке. Стій. Не хотів ні те, ні інше. Мене звати Олександр.

-Так це ти так познайомитись хотів?

-Та нічого я спочатку не хотів. Просто не помітив тебе. Мені скільки ще вибачатись.

-Я Анна.

-Дуже приємно, Анно. Якщо ти нікуди не поспішаєш, а судячи з того що ти просто стояла, - я легко вдарила його по плечу, а він лише засміявся, - то можливо я зможу виправитись за чашечкою смачної кави?

-З булочкою?

-Аякже.