24

Єва

Хом’яков знаходився в будинку на Гончарній.

Будинок — звичайнісінький, із сірою, трохи облупленою штукатуркою й типовим під’їздом, який бачив тисячу дивних історій і не запам’ятав жодної. Квартира — однокімнатна. Жив він один.

Пару разів на тиждень до нього навідувалася мати — без сюрпризів, стабільно, за розкладом. Дівчата з’являлися час від часу: одні зникали швидко, інші затримувалися надовше. Остання — майже на три місяці. Але зараз якраз був проміжок холостяцького життя. Порожній холодильник, розкидані речі й мінімум свідків.

Про все це мені коротко повідомив Маршал по дорозі — спокійно, без зайвих деталей, ніби розповідав не про потенційного вбивцю, а про знайомого сусіда.

— Сусідів хтось з твоїх людей опитував? — запитала я, більше для того, щоб не мовчати.

Тиша в машині починала тиснути.

— Тільки одну стареньку, — відповів він. — Тут важливо зробити правильний вибір. Навіщо, наприклад, гасати по всьому будинку, коли можна зайти до однієї, самої балакучої?

— О, так! — я підвела очі й руки. — Святі люди. Вони знають усе. Навіть те, чого не було.

Куточок його губ ледь помітно смикнувся.

— Значить, так, — сказав він уже серйозніше. — Очей не спускаєш з того під’їзду. Якщо раптом з’явиться наш блондин — дзвониш мені одразу.

— А ти куди? — напружено запитала я.

— А я туди, — він кивнув у бік під’їзду й уже відкривав дверцята.

І пішов, не озираючись.

Я залишилася в машині. Одна. З видом на під’їзд і з відчуттям, що тепер час тягнеться навмисно повільніше, ніж зазвичай.

Чекати довелося довго.
Надто довго.

Льошка не з’являвся. Блондин — теж. З під’їзду виходили сторонні люди: хтось із пакетом, хтось із собакою, хтось говорив телефоном. Кожен рух змушував мене здригатися, кожна відчинена двері — затримувати подих.

Сонце світило яскраво як для травня, абсолютно не в тему. Воно навіювало сонну млость, ніби знущалося: розслабся, нічого не відбувається. А в мене навпаки — напруга тільки зростала.

Я намагалася тримати себе в тонусі. Крутила ключі, стискала й розтискала пальці, кілька разів міняла положення сидіння. Кожного разу смикалася, коли хтось виходив із під’їзду.

А якщо я засну?
А якщо Серьога таки вдома?
А якщо він не дурень і вже пакує Льошку в килим?

Від цієї думки мене кинуло в холод.

Господи, чому я про це раніше не подумала?!

Я вихопила телефон, палець завис над екраном. Подзвонити? А що я скажу? «Ти там живий?» А якщо він не може відповісти? А якщо я тільки злякаю його дзвінком?

Серце калатало так, що я боялася — його почують навіть на вулиці.

І тут я нарешті побачила його.

Льошка з’явився з-за рогу будинку спокійним кроком, ніби нічого особливого не сталося. За пів хвилини він уже сідав у машину.

Я видихнула тільки тоді, коли дверцята зачинилися.

— У квартирі нікого? — запитала я, хоча відповідь уже читалася в нього на обличчі.

— Нікого, — відповів Маршал спокійно. Занадто спокійно. — Але багато всього цікавого.

Мене насторожив не зміст фрази, а тон. Так говорять не тоді, коли знаходять безлад чи чужі шкарпетки, а коли натрапляють на щось, що змінює правила гри.

— Поконкретніше? — уточнила я, напружено вдивляючись у нього.

Він трохи нахилив голову, ніби вирішував, з якого боку почати.

— Наприклад, грамів двісті героїну.

Я присвиснула — різко, нервово, сама від себе не очікуючи такого звуку.

— І що тепер? — запитала я, вже відчуваючи, як холоне всередині.

— Тепер нічого, — відповів він так само рівно. — Дочекаймося Серьогу і поговоримо.

— Поговоримо… — я криво всміхнулася. — Ти справді думаєш, що він захоче говорити? З урахуванням того, що в його квартирі лежить товар, за який можна сісти не на один рік?

Маршал глянув на мене уважно, оцінюючи не страх — реакцію.

— Захоче, — сказав він упевнено. — Бо у нього буде вибір. Поганий і дуже поганий.

Я відвела погляд у вікно. Під’їзд виглядав так само буденно, як і раніше. Люди ходили, двері грюкали, хтось сміявся телефоном. Світ жив своїм життям, ніби поруч не збиралася розмова, після якої хтось може перестати жити спокійно.

— А якщо він не прийде? — тихо запитала я.

— Прийде, — відповів Маршал без жодних сумнівів. — Такі, як він, завжди повертаються туди, де вважають себе господарями.

Я кивнула, хоча впевненості не відчула. Лише важке, липке очікування.

Не встиг він це сказати, як у двір заїхала машина.

— Це він, — прибираючи з лиця усмішку, сказав Льошка. — Значить так, ідеш до під’їзду й просиш тебе впустити. Включи свою внутрішню актрису. Трохи. Так, щоб клієнт максимально розслабився.

— Тобто… ти пропонуєш мені брехати?

— Ну, не зізнаватися ж йому одразу, що ми тут заради душевної бесіди.

Блондин тим часом крутився двором, шукаючи місце для парковки. Я рішуче припустила до під’їзду, риючись у сумці, дістаючи та впускаючи всілякі дрібниці.

— О, а я й не знав, що у мене така приваблива сусідка, — усміхнувся він, крутячи в руці ключі.

Усміхайся, Єво, усміхайся, як на великі сцені!

— Ви не могли б мені допомогти? — зніяковіло пробелькотіла я, сунувши йому косметичку.

— Давайте я краще двері відчиню, — засміявся він.

— Так, звісно! Ви теж тут мешкаєте?

— Теж. Але вас раніше не бачив.

— Я майже нікого тут не знаю…

Він відчинив двері й притримав їх для мене. Раптом за його спиною з'явився Льошка. В результаті в під'їзд ми увійшли разом, в руках мого друга був пістолет.

Сергій, зайнятий балаканею зі мною, не звернув на чоловіка уваги, ми підійшли до ліфта, натиснули кнопку виклику, і тут Льошка вперся дулом у бік блондина.

— Поводься пристойно.

— Ти хто?

—   Не впізнаєш? Я — твій великий головний біль, — відповів Льошка з неприхованим задоволенням.