18

Єва

Озираючись, я зайшла до свого під'їзду і спішно піднялася до квартири.

Так, годі, треба викидати цього типа з голови. У мене зараз купа важливіших справ. Ось, наприклад, після зустрічі зі слідчим питань стало тільки більше. Як би я не намагалася мислити раціонально, виходило в мене це, скажімо так, не дуже. От Андрій би точно вже все розклав по полицях.

— Так, негайно забудь про цього брехуна! — повчала я власне відображення у дзеркалі, спершись долонями об раковину. — Чуєш? Забудь. Такі чоловіки не потрібні в твоєму житті. Вони приходять красиво, говорять упевнено, а потім зникають так само легко, як з’явилися.

Відображення дивилося на мене з легким скепсисом. Розпатлане волосся, напружений погляд і вираз обличчя людини, яка надто добре знає, що сама собі не вірить.

— Ти розумна, доросла жінка, — продовжила я, загрозливо махнувши пальцем у бік дзеркала. — У тебе є робота, плани і… здоровий глузд. Принаймні має бути.

Я різко відвернулася й заходилася метушливо бігати по квартирі, ніби рух міг заглушити думки. Вимкнула світло у ванній, кинула телефон на диван, зупинилася посеред коридору, не пам’ятаючи, що саме хотіла зробити.

Не знаю, до яких ще глибоких і, без сумніву, дуже мудрих висновків я б дійшла, якби, проходячи повз кухню, раптом не зупинилася.

Погляд сам собою ковзнув у вікно.

І в ту ж мить у голові стало підозріло порожньо.

Біля мого під’їзду завмерла чорна «БМВ». Раніше я її тут не бачила, але це ще нічого не означає. Може, просто гості до когось приїхали. А може…

Я п’ять хвилин свердлила машину поглядом, наче могла телепатично змусити її пояснити, що вона тут забула. І ось вікно авто прочинилося. Я побачила водія. Точніше, верхню частину його обличчя у профіль. І мені цього вистачило.

Олексій.

Звісно, можна уявити, що він випадково сюди приїхав. Але я не настільки наївна.

"Ось і причина нашого більш ніж спокійного прощання" — промовив мій внутрішній голос.

Ще хвилину тому я переживала через свою неспроможність щось робити, а тепер мені було реально страшно. Що він тут забув? Чому така наполегливість?

Логічно було б залишитися вдома. Нехай собі сидить у машині хоч до старості.

Але логіка — це не про мене.

Я схопила сумку, вискочила з під’їзду й майже бігцем рушила до машини, згораючи від цікавості. Олексій вийшов, зачинив дверцята, привалився до них спиною й безглуздо посміхнувся:

— Здається, я без тебе жити не можу.

— Негайно забирайтеся звідси, — зашипіла я, підходячи ближче. — Ви що, не розумієте? Я вас бачити не хочу.

— Шкода. Але доведеться.

— Я поліцію викличу! А ще нажалюся своєму хлопцеві, і він вам ноги переламає.

— Це навряд чи, — зітхнув Олексій. Я подивилася на нього уважніше й… Так, погоджуюся, навряд.

— А поліція не вразиться, — додав він. — У них там убивства одне страшніше за інше, а тут така дрібничка.

Не посперечаєшся.

— Поїхали купатися, — запропонував він раптом. — Я знаю гарне місце…

— Йдіть до біса! — гаркнула я. — Ви мені не подобаєтеся і ніколи не сподобаєтеся. Терпіти не можу таких, як ви! Думаєте, всі дівчата повинні кидатися вам на шию?

— Не приведи Господи, — цілком серйозно відповів він.— Гаразд, план «А» летить до біса, — заговорив він, наче сам із собою. — Приступаємо до плану «Б».

І тут схопив мене за плече. Сильно.

Я подумки вже бачила майбутні синці, але замість того, щоб заволати, чомусь запитала:

— А що таке план «А»?

— Познайомитися, увійти в довіру, розташувати до себе. Щоб бути ближче нікуди.

— Круто, але не спрацювало, — пирхнула я.

— І слава Богу, — відповів він, не звертаючи уваги на сарказм. — Сопливе дівча — боже покарання. В голові одні дурниці, а в ліжку капризи.

Я моргнула.

— А план «Б»?

— Ще не придумав. Але є час. Сідай у машину.

— Ага, знайшов дуру, — спробувала я вирватися. Безрезультатно.

Двір, як на зло, був порожній. І приходити на допомогу було нікому.

— Добре, йдемо до тебе, — запропонував він.

— У мене батьки, — спробувала натякнути я.

— Кому ти заливаєш? Ти живеш сама, а батьки в сусідньому місті.

Оце вже справило враження.

Олексій тим часом уже тягнув мене до під’їзду. Він поводився по-дурному, але за цим точно щось стояло. Навряд чи бажання пограбувати мою квартиру.

Страх боровся в мені з цікавістю.

Коли страх переміг, було вже пізно.

Ще на сходах він відібрав у мене сумку, дістав ключі й почав відчиняти двері, однією рукою продовжуючи мене тримати.

І тут сусідські двері відчинилися.

Дмитро Іванович, літній чоловік із військовою виправкою, власник двох пекінесів, вийшов вигуляти своїх вихованців.

— Здрастуйте, Євочко, — усміхнувся він.

— Погана ідея, — шепнув Олексій і я погодилася.

Я кивнула сусідові, швидко оцінивши ситуацію: два пекінеси та пенсіонер проти цього громили… Сили явно не рівні.

Хоча єдине, що мене втішало — Олексій розумів, що його помітили.

А за мить я вже стояла у своїй квартирі.

Він замкнув двері, поклав ключ у кишеню, пройшов на кухню й сів на стілець.

— Вигадав свій план? — пирхнула я. — І що робитимеш далі?

— Душу з тебе витрясу, — сказав він без особливого ентузіазму.

Я натиснула п’ятою на тривожну кнопку біля дверей і багатозначно мовила:

— Не квапся. Зараз приїдуть хлопці з автоматами, от тоді й подивимося, що ти скажеш.

Блеф був чистої води. Тривожну кнопку давно відключено, а квартиру на охорону, вискакуючи з дому в праведному гніві, я не поставила.

Олексій кивнув, закурив і спокійно сказав:

— Зачекаємо.

Я потопталася на порозі й зрештою теж пішла на кухню.

— Хто ти і що тобі потрібно?

— Поставити кілька запитань і почути чесні відповіді.

— І все? Навіщо було влаштовувати цей цирк?