16

Єва

Ми ще якийсь час мовчали. Довгий, важкий, тягучий мовчазний проміжок, у якому кожен із нас переварював почуте. Повітря ніби застигло — навіть птахи в саду здавалися надто гучними. Я сиділа, втупившись у стіл, і ловила себе на тому, що не чую власного дихання. У голові клубком крутилися імена, події, фрази, що не хотіли складатися в щось логічне.

Андрій мовчав найдовше. Його погляд був зосередженим, відстороненим, таким, яким він ставав лише тоді, коли всередині щось активно працювало, перебираючи варіанти й ризики. Нарешті він повільно підняв очі на Макара.

— А до чого тут Бритий? — запитав він спокійно, але в цій спокійності відчувалася напруга.

Макар не відповів одразу. Він уважно подивився на Андрія — довго, оцінююче, ніби вирішував, скільки ще можна сказати і чи варто говорити взагалі. Потім злегка нахилив голову.

— А ти слухай далі. — промовив він тихо. — Чув про Райзмана?

Андрій кивнув майже машинально, без зайвих слів — так кивають, коли ім’я добре знайоме й не потребує пояснень.

А от я напружилася миттєво.

Це прізвище я чула вже вдруге за останні кілька днів. І кожного разу воно з’являлося в розмовах не просто так — ніби було ключем до чогось значно більшого й небезпечного. У грудях неприємно стиснулося.

— Райзман у сусідньому обласному центрі був не просто ювеліром, — сказав Макар. — Він був як швейцарський банк. Без реклами. У нього залишали на зберігання все — за великі гроші. У нього були зв’язки і серед наших, і серед органів, і серед політиків. Його ювелірка була нейтральною територією. Його поважали всі.

Макар зробив паузу. Таку, навмисну. Наче давав нам кілька секунд перевести подих, хоча прекрасно знав — дихати легше від цього не стане.

— Але Райзман помер. — нарешті сказав він. — Рак. Класика жанру.
Він злегка знизав плечима, ніби смерть такого масштабу для нього давно перестала бути чимось винятковим.
— Синок був не такий. Не батько. Не той рівень. На нього спробували натиснути. Коли не вийшло — його просто вбили.

Макар повільно похитав головою.

— Старого боялися й поважали. Бо він знав надто багато. Занадто.
Він на мить замовк, ніби зважуючи, чи говорити далі, а потім додав:
— І от тут є нюанс. Перед смертю Райзман передав усе чуже добро на зберігання іншому ювеліру. Уже в нашому місті. Тому, кому справді довіряв.

Макар підняв погляд і уважно подивився на Андрія.

— Вгадаєш, кому?

Андрій ледь помітно усміхнувся — не весело, швидше з гірким розумінням.

— Здогадуюсь.

— От і я про те, — кивнув Макар. — Я думаю, що матеріали про злив Гори не зникли.
Він повільно провів пальцем по краю чашки.
— Їх просто передали Райзману на зберігання. У свій час. Це була бомба.
Макар зиркнув на нас з-під брів.
— Такими речами не розкидаються. Ними тримають за яйця.

— То виходить, Бритий шукав ці документи? — нарешті озвався Андрій.

— Саме так.

Макар зітхнув важко, ніби вся ця історія знову лягла на плечі.

— І питання не в тому, чи шукав. Питання в іншому: знайшов він їх чи ні.
Він зробив коротку паузу.
— Бо, як бачиш, його вчасно прибрали.

— Думаєш, Арні замітав сліди? — Андрій примружився.

Макар повільно похитав головою.

— Не схоже. Він зараз психує й метушиться, як людина, яка втратила контроль. Кажуть, у нього була коханка. Така собі… інформаторка. Вона йому все зливала.
Він криво всміхнувся.
— Але ніхто не знає, хто вона.

Макар примружився, і в цьому погляді з’явилася холодна ясність.

— Думаю, Арні не довіряв Бритому. І міг підставити цю жінку до нього.
Він знизав плечима.
— Бабу ж ніхто боятися не буде. Зручний варіант.
Макар зробив паузу.
— Але він не знав одного. Що вона — сестра Бритого.

— Ганна? — тихо спитав Андрій.

— Ймовірно.

Макар кивнув — повільно, важко, так, ніби сам не до кінця хотів у це вірити.

У повітрі знову повисла тиша.
Густа. Тривожна.
Така, в якій правда вже майже видима — і від цього стає ще страшніше.

— Мало хто знав, хто вона насправді. Бритий навмисно її не світив. Навіть я дізнався тільки сьогодні. І судячи з того, що її теж прибрали — вона знала надто багато. Але Арні нічого не отримав. Він зараз у повному розносі.

Андрій задумливо потер підборіддя. А я відчула, як пазл у моїй голові починає складатися… у щось дуже страшне.

— Тобто, якщо документи таки не знайшли, їх може знайти онучка?

— А можливо і знайшли, тоді все ще гірше, адже хтось Бритого завалив і в когось можуть бути зараз ці дані. Я думаю каміння Олег узяв для відводу очей. Але комусь воно дуже знадобилося і Бритий відправився на той світ.

— Ну й заплутано.

— Як і все наше життя, друже.

Андрій зітхнув, потім випив залишки чаю.

— Слухай, я можу на вас розраховувати?

Соломон широко посміхнувся:

— Завжди. Нам що, вперше у лайно вплутуватись?

Те, що я щойно почула, просто не вкладалося в голові.

Як мене взагалі занесло у все це?
Я ж порядна людина. Нормальна. Передбачувана. Я ж навіть у юристи свого часу принципово не пішла — саме для того, щоб триматися подалі від криміналу, темних схем і людей з подвійним дном. А тепер — будь ласка: по самі вуха в історії, яка смердить небезпекою, кров’ю і чиїмись дуже великими грошима.

Усе моє тіло протестувало проти цього цирку. Серце калатало, долоні стали вологими, у грудях з’явилося знайоме, огидне відчуття — наче повітря раптом перестало доходити до легень. Я зрозуміла: ще трохи — і почнеться.

Тому, поки ніхто не встиг помітити, що я ось-ось почну гіпервентилюватися прямо посеред саду, я стрімголов кинулася до туалету.

Зачинила за собою двері, сперлася на умивальник і кілька секунд просто стояла, намагаючись зловити ритм дихання. Потім відкрила кран і почала змивати холодною водою власне обличчя — так, ніби могла стерти з нього відбиток цієї реальності. Вода була крижана, аж до болю, але я навмисне не відсмикувала рук.