6

Єва

— Сергій — мій колишній чоловік. А Ліза — його коханка.

Я говорила рівно, майже відсторонено, ніби переказувала чужу історію. Наче це не моє життя тріщало по швах, як у сюжеті поганого серіалу. Усередині все стискалося, але я змушувала себе не зупинятися — якщо почну фільтрувати, можу вже не зібратися знову.

— Нещодавно вони прийшли до мене з блискучою ідеєю: допомогти їм пограбувати чоловіка, який їх кинув на гроші.

Я гірко всміхнулася — куточком губ, без радості.

— Я відмовилася. Думала, більше їх не побачу.

Це була правда. Абсолютна, кришталево чиста правда. Я справді вважала, що поставила крапку. Що є речі, які навіть Сергій не наважиться перетнути.

— Але вчора Ліза подзвонила й попросила оцінити будинок її діда. Я приїхала…

Я зупинилася на секунду, ковтнула повітря, бо в горлі знову почало дерти. Саме з цього моменту все й пішло не туди.

— Стривай, — перебив Андрій.

Він подався вперед, нахмурився, наче намагався скласти в голові пазл, який уперто не сходився.

— Тобто Ліза — коханка твого чоловіка, ти їх застукала, розлучилася… і після цього з нею товаришуєш?

Його тон був не агресивний — радше щиро здивований. Але від цього не легше.

— Розумію, звучить дивно…

Я знизала плечима. Це слово не охоплювало й половини того абсурду, в якому я опинилася.

— «Дивно»?! Та це ж верх логіки! Я б теж подружився з чуваком, який відбив у мене дівчину.

Він фиркнув, але в погляді не було злості — тільки недовіра, перемішана з іронією.

— Ти будеш слухати чи знущатися?

Я різко підняла на нього очі. У мене не було ресурсу ще й на його сарказм.

— Гараз-гаразд, слухаю.

Він відкинувся назад, схрестив руки, але тепер дивився уважно. По-справжньому.

— Ліза вмовила мене залишитися на ніч. Мовляв, зранку краще оглядати будинок, та й повертатися додому вночі не надто безпечно.

Я згадала той вечір — як легко вона говорила, як невимушено усміхалася.

— А потім почала розповідати про Сергія. Я не хотіла слухати, але дещо таки почула.

Я машинально стиснула пальці, ніби відчувала той момент знову.

— Вийшла подихати повітрям і там зустріла вас.

Я кивнула в його бік. Андрій мовчав, не перебивав, тільки трохи примружився, ніби згадував.

— І що ж вона такого сказала?

Запитання прозвучало тихо, але в ньому була напруга. Він уже розумів: відповідь йому не сподобається.

— Що Сергій тепер злочинний геній і ламає сейфи.

Я скривилася. Навіть зараз це звучало абсурдно.

— Він хотів пробратися в квартиру того Олега, який їх кинув, але його побачила прибиральниця.

Андрій повільно кивнув. Ланцюжок починав складатися.

— Щоб вона нічого не запідозрила, йому терміново потрібне було алібі.

Я зробила паузу. Цей момент завжди різав найглибше.

— І вони вирішили, що найкраща кандидатура — я.

Слова зависли в повітрі.

Я подивилася на Андрія й побачила, як у нього змінюється вираз обличчя. Сарказм зник. Лишилася суха, неприємна ясність.

Бо якщо це правда — то я була потрібна їм не як подруга. І навіть не як свідок. А як зручна точка відліку. І, можливо, як ідеальний цап-відбувайло.

І найстрашніше — хтось явно пішов далі, ніж вони планували.

— Клас, — хмикнув Андрій. — З такими друзями і ворогів не треба.

Він сказав це з кривою посмішкою, але в очах не було веселощів. Швидше — суха оцінка ситуації, як у людини, яка вже бачила подібні історії й знає, чим вони зазвичай закінчуються.

— Але чому саме ти?

Питання прозвучало без іронії. Він дивився прямо, уважно, ніби вже знав відповідь, але хотів почути її з моїх уст.

— Через мою родину…

Я видихнула повільно, готуючись до наступного витка. Це завжди було тим, про що я воліла мовчати.

— А хто у нас родичі?

— Залавські.

Слово зависло між нами. Андрій на мить завмер, потім його брови ледь помітно піднялися.

— Родина юристів? — уточнив він.

Я кивнула.

Без гордості. Без пафосу. Просто факт.

— Тобто ти спадкоємиця найпливовішої родини в країні. Зручно влаштувався хлопець.

Він хмикнув, але цього разу — холодно. У цій фразі вже не було жартів. Лише висновок.

— Я відмовилася! І батько мене перший закопає, якщо дізнається, у що я вляпалася.

Це була не метафора. Я добре знала батька. Його світ був чітко розділений на чорне й біле, і в цьому світі подібні авантюри не мали жодного виправдання.

— Ну, батя в тебе серйозний…

Андрій задумливо потер підборіддя, ніби прокручував у пам’яті давні зустрічі.

— Ти його знаєш?!

Я здивувалася щиро. Це було останнє, чого я очікувала почути.

— Доводилося перетинатися. Мужик — вогонь.

Він коротко всміхнувся, з повагою.

— Добре, продовжуй.

Його тон змінився. Тепер він слухав не з цікавості — зосереджено, по-діловому.

— Я повернулася в будинок, Лізи за столом уже не було. Лягла спати. А зранку знайшла лише записку.

Я дістала аркуш. Пальці трохи тремтіли, коли я простягнула його Андрію — ніби цей клаптик паперу міг ще раз втягнути мене в те, що сталося. Він узяв записку, швидко пробіг очима текст, не перечитуючи двічі, і кивнув.

Без запитань. Без коментарів.

— Я тільки сіла снідати, як увірвався Сергій.

Я заплющила очі на мить — картинка спливла одразу: розбиті двері, його обличчя, паніка.

— Переляканий, істеричний. Розповів, що таки поліз до Олега, але сейф був порожній, а сам Олег — мертвий. З діркою в грудях.

Я відкрила очі й подивилася на Андрія.

— Він утік і подзвонив Лізі. А вона відправила його до мене — по пораду.

Кілька секунд у кімнаті панувала тиша.

Андрій пирснув.

Коротко. Без сміху. Це був звук людини, яка щойно остаточно переконалася: логіки в цій історії рівно стільки, щоб хтось дуже вдало скористався чужою дурістю.