7

Єва

Щоб вийти з будинку, треба було пройти через кухню, де лежав… він. Мій колишній чоловік. Навіть подумки назвати його ім’ям було важко. Від самої цієї думки в животі заворушився тугий, липкий клубок паніки, що повільно підповзав до горла. Повітря в коридорі здавалося густішим, ніби просоченим тим, чого я намагалася не бачити.

Я зупинилася ще до порогу кухні. Ноги відмовлялися слухатися.

— Справишся, дівчинко? — тихіше спитав Андрій.

У його голосі вперше не було іронії. Лише обережність — і дивна, небажана турбота.

— Не впевнена…

Я сказала це чесно. Без прикрас. Мені здавалося, що якщо зроблю ще крок — мене знудить або я просто знову впаду.

— Тоді заплющ очі.

Я не встигла збагнути, що він задумав, як Андрій раптом нахилився й підхопив мене на руки. Рух був різкий, але впевнений, без вагань.

— Тримайся.

Я міцно вчепилася за його плечі, інстинктивно, як за єдину опору в цьому світі, що остаточно перевернувя шкереберть. Серце калатало десь у вухах, а я все ж заплющила очі, ховаючись від реальності, яка чекала за кілька кроків.

Він швидко виніс мене надвір. Холодне повітря вдарило в обличчя, різке, свіже, майже болісне. Земля була під ногами — справжня, тверда. Андрій обережно поставив мене на землю.

— Нормально?

Я кивнула, не довіряючи голосу. Слова могли видати мене — зрадити тремтінням, істерикою, слабкістю.

Ми рушили до кладовища — маленького, при церкві. Дорога пролягала поміж старими будинками, де життя йшло своїм звичним ходом, ніби ніде поруч не було трупа, змови й зламаних доль. Контраст дратував і лякав водночас.

— Стривай! — я раптом зупинилася.

Думка вдарила різко, як ляпас.

— Я ж не знаю, як звали її бабусю. Як ми знайдемо могилу?

Андрій навіть не зупинився одразу. Лише озирнувся через плече.

— Вона була сестрою сусіда. Я знаю, — коротко відповів він.

У його тоні не було сумнівів. Це не заспокоїло — навпаки, змусило насторожитися ще більше.

Ми звернули в потрібний ряд. Кам’яні плити стояли рівно, мов солдати, деякі — свіжіші, інші — з’їдені часом. Я вдивлялася в кожну фігуру, кожну тінь, очікуючи побачити Лізу — схилену, з квітами, з обличчям скорботи.

Але там не було нікого.

Ні Лізи.
Ні свіжих слідів.
Ні бодай натяку на «прибирання».

— Що й треба було довести, — зітхнув Андрій. — Вона тебе підставила.

Він сказав це спокійно, як остаточний висновок. Без злості. Без радості. Як лікар, який озвучує діагноз.

— Я… не можу в це повірити…

Слова ледве вийшли. Усе всередині противилося цій думці, але факти були надто красномовні. Я опустилася на лавку. Руки тремтіли так, що я стиснула їх під пахвами, намагаючись зупинити цей дрібний, виснажливий тремор.

— І що тепер?

Я підняла на нього погляд, повний надії, майже дитячої. Мені конче потрібен був план. Будь-який.

— Є кілька варіантів…

Він трохи нахилив голову, оцінюючи мою реакцію наперед.

— Можемо тихенько закопати його в лісі…

— Що?! Це ж мій чоловік… колишній, звісно, але… Я не можу просто…

У мене перехопило подих. Навіть уявити це було нестерпно.

— Та жартую, — Андрій підняв руки, але в очах блиснув небезпечний азарт.

Цей блиск насторожив сильніше за сам жарт.

— Хоча… гараз. Тоді набирай копів. Але це вже без мене. Не виходить у нас із ними дружба.

Я відчула, як реальність остаточно наздогнала мене. Поліція. Протоколи. Підозри. Моє ім’я — перше в списку.

— Думаєш, варто ще й батькові подзвонити?

Запитання було тихим, але важким.

— Ще й як. Ти перша в списку підозрюваних, крихітко.

У цю мить мені захотілося знову сісти. Або втекти. Або просто зникнути.

Я мовчки кивнула. Заперечувати не було сенсу.

— Добре. Ходімо до мене. Там дзвонитимеш. А я тим часом з’їжджу в місто, спробую дізнатися, що там з Олегом.

Його тон знову став діловим. Зібраним.

— Ти знаєш, де він живе?

— Ой, та в нашому містечку таких «ділків» раз-два та й усе. Я прекрасно знаю, хто це.

Він уже розвертався, ніби рішення прийняте, і сумнівів більше не існувало.

Ми дійшли до будинку Андрія повільно, мов після довгого й важкого дня, хоча сонце ще стояло високо. Двір зустрів нас тишею, запахом землі й стиглих яблук. Усе тут було надто мирним, надто нормальним для того, що відбувалося в мене в голові.

Андрій посадив мене за стіл під яблунею так дбайливо, ніби я зараз дістану горох і почну лущити його під неспішні сільські плітки. Навіть стілець підсунув, поправив, переконався, що я сиджу рівно й не хиткаюсь. У цій турботі було щось майже абсурдне — ніби він намагався повернути мене в іншу реальність, де немає крові, трупів і підстав.

Сам він пішов до батька — той порався на задньому дворі, зосереджено перекладаючи щось у ящиках. Я бачила їх здалеку: дві постаті, схилені одна до одної. Вони перешіптувалися, час від часу зиркаючи на мене, і від кожного такого погляду мені ставало не по собі. Хотілося знати, про що саме вони говорять, але водночас було страшно це почути.

За хвилину вони вже стояли поруч.

— Доню, ти як? — запитав дядько Петро, стурбовано похитуючи головою.

Його голос був теплий, щирий, зовсім не такий, яким зазвичай говорять із підозрюваними. Я підвела на нього очі й зрозуміла, що зараз не зможу видати жодної «правильної» відповіді.

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Досі не можу прийти до тями.

Це була, мабуть, найправдивіша фраза за весь день.

Дядько Петро насупився, зморшки на лобі стали глибшими. Він мовчав кілька секунд, ніби щось зважував.

— Андрію, давай так. Я сам подзвоню в поліцію і скажу, що ми з Євою знайшли його разом. А вона з самого ранку була зі мною. Хтось хоче її підставити — а ми йому трохи зламаємо гру.

У мене перехопило подих.

— Ні! — я аж підскочила. — Не треба ще й вам двом у це лізти! Я сама…