5

Єва

Прокидатися було важко. Свідомість поверталася уривками, ніби хтось недбало збирав її докупи, пропускаючи важливі шматки. Голова боліла так, ніби мене переїхав трактор, потім здав назад і, для певності, переїхав ще раз. Усередині гуло, скроні пульсували, а кожен рух віддавався тупим, нудотним болем.

Перед очима все пливло. Стеля здавалася чужою, перекошеною, немов я дивилася на неї крізь товсте, брудне скло. Я кілька разів кліпнула, намагаючись зрозуміти, де перебуваю і чому мені так важко дихати.

Я спробувала сісти.

Рука поїхала вбік, ковзнувши по чомусь слизькому й холодному. У цю ж мить я втратила рівновагу, тіло незграбно хитнулося, і я завалилася назад, боляче вдарившись плечем об підлогу. Удар вибив із грудей повітря, перед очима спалахнули іскри.

Я застигла, дихаючи часто й поверхнево, намагаючись не рухатися. Усередині повільно, але невблаганно наростав страх — той самий, що з’являється ще до того, як ти нічого не розумієш, але вже знаєш: правда не сподобається.

Я змусила себе сфокусувати погляд.

І одразу пошкодувала.

Перше, що я побачила, — Сергій. Він лежав обличчям до підлоги, неприродно вивернувши голову. Його поза була дивно нерухомою, занадто спокійною для людини, яка ще нещодавно кричала, трусилася й панікувала. А потилиця…

Потилиця виглядала погано. Дуже погано.

Волосся злиплося від крові, темної, густої, майже чорної. Вона просочилася крізь пасма, розтеклася по підлозі, а посеред голови зяяла величезна рана — рвана, страшна, така, яку неможливо сплутати з випадковим падінням. Мозок відмовлявся приймати побачене, але очі вперто фіксували кожну деталь.

Мене почало трясти.

Я не одразу усвідомила, що тремтіння йде не від холоду, а зсередини — з грудей, з живота, з глибини, де народжується паніка. Повільно, ніби крізь воду, я простягнула тремтячу руку й торкнулася його плеча.

Жодної реакції.

Я торкнулася ще раз — сильніше, майже з надією, що він сіпнеться, застогне, скаже щось недоречне й дурне. Але тіло залишалося важким і чужим. Нерухомим.

Тоді я помітила калюжу крові.

Вона розтеклася широкою плямою, встигла дістатися моїх пальців, до одягу, до стільця. Я зрозуміла, по чому ковзнула рука, коли намагалася підвестися, — і в горлі миттєво підкотився клубок нудоти.

Потім мій погляд натрапив на великий молоток.

Він лежав зовсім поруч. Абсурдно близько. Ніби його поклали туди навмисно або ж кинули, не замислюючись. Металевий бойок був забруднений, руків’я — темне, липке. Мозок механічно зафіксував форму, вагу, призначення.

І тільки після цього я подивилася на себе.

Мої руки були в крові. Пальці, долоні, зап’ястя. Кров була і на одязі — на рукавах, на грудях, плямами, які неможливо не помітити й неможливо пояснити випадковістю. Вона вже встигла трохи підсохнути, стягуючи тканину.

У цю мить щось усередині остаточно зламалося.

Не істерика. Не крик.
А справжній, чистий, нічим не розбавлений жах.

Той, що не має слів.
Той, що паралізує.
Той, який приходить разом із усвідомленням: ти прокинулася в кошмарі — і він перетворився на реальність.

— Нічого собі… — пробасив хтось позаду.

Голос був низький, чужий, надто спокійний для того, що відбувалося. Він увійшов у простір, як ніж — повільно й без попередження. У мене сіпнулися плечі, серце різко гепнуло об ребра.

Я різко повернула голову.

На порозі стояв Андрій. З витріщеними очима.

Він не зробив жодного кроку вперед — навпаки, застиг, ніби натрапив на мінне поле. Погляд ковзнув від мене до тіла на підлозі, затримався на крові, на молотку, на моїх руках. Я бачила, як у нього в голові за секунди складається картинка — швидка, проста і дуже для мене невигідна.

— Окей! Даремно я сюди зайшов! — він миттєво підняв руки, ніби під час затримання. — Мала, я нічого не бачив і мене тут не було!

Слова сипалися швидко, майже з панікою, хоча зовні він намагався тримати себе в руках. Він почав відступати, інстинктивно, спиною до коридору, ніби боявся повернутися до мене спиною.

Він уже розвернувся, щоб піти, коли до мене нарешті повернулася здатність говорити.

— Стій! — зірвалося з моїх губ. — Ти що, просто залишиш мене тут?! З ним?!

Голос тріснув на середині фрази. Я майже кричала, хоча легені були порожні. Я дивилася на нього очима людини, яка ось-ось почне волати, бо іншого виходу просто не бачить.

Андрій явно вагався, чи варто в це вплутуватися.

Я бачила, як у ньому борються дві сили: здоровий глузд, який кричав «тікай», і банальна людяність, що не дозволяла просто грюкнути дверима. Він зиркнув на мене ще раз, уважніше, ніби намагався зрозуміти, чи я небезпечна.

Він насупився й скривився так, ніби щойно відкусив шматок лимона.

— Мене ваші розбірки не стосуються. Я ж сказав: нічого не бачив. Ти, звісно, дівчина симпатична, але я не фанат тих, хто спокійно може завалити свого коханця…

— Це не мій коханець! — гаркнула я й підскочила, ніби мене вдарило струмом.

Рух вийшов різким, неконтрольованим. Я навіть не відчула болю в плечі — адреналін перекрив усе. Андрій миттєво підняв руки ще вище й на всяк випадок відступив на крок, ледь не перечепившись об поріг.

— Окей! Як скажеш! Мені, в принципі, байдуже.

Його голос знову став захисно-іронічним, але тепер у ньому з’явилася настороженість. Він не зводив з мене очей.

— Це не мій коханець! Це мій чоловік. Колишній!

Слова прозвучали важко, ніби кожне важило тонну. Наче сам факт цього зізнання робив ситуацію ще гіршою.

— Ще краще, — хмикнув він. — То ти так на нього розізлилася, що тріснула по голові цією штукою?

Він кивнув у бік молотка. Просто. Буденно. Наче йшлося не про смерть, а про розбиту вазу.

— Ти думаєш, це я його?! — мої очі стали розміром із супові тарілки. — Ти з глузду з’їхав?

У грудях щось стислося до болю. Це питання прозвучало не як обурення — як жах.