Епілог

Єва

Пройшов тиждень з тих подій. До слідчого мене більше не викликали, але Костя повідомив мене, що звинувачування з мене зняті. Чи Маршал передав запис до поліції, чи то в кінці кінців вони самі змогли зробити щось путнє і розібратись в ситуації, я не знала. Та і не цікавилась, чесно кажучи.

На роботу я так і не вийшла, лише іноді працювала з дому. Я помітила, що до архітектури прохолола. Мене зараз мало що цікавило там. Я побачила інший бік життя і вже ніколи моє не буде таким, як раніше. З Андрієм ми не зустрічалися, хоча я пару разів проїзджала мимо бази, де був його кабінет. Але побачити його так і не змогла. Не знаю на що розраховувала. Ми вже все сказали один одному і додати було нічого.

Я сиділа і розглядувала стіну напроти, коли в мене задзвонив телефон. Відповідати було лінь, але я все таки подивилась на дисплей і дуже здивувалася. Телефонувала мені моя колишня свекруха. Робити це їй було абсолюно на за чим, але я відповіла.

— Доброго дня, Маріє Іванівно.

— Привіт, Єво… — її голос тремтів. — Ти вибач, що телефоную, але… поговорити мені ні з ким.

У цих словах було стільки самотності, що мені стало соромно ще до того, як вона замовкла. Я чула сльози, стримувані зусиллям волі, і раптом усвідомила просту, жорстоку річ: з дня смерті Сергія я жодного разу їй не зателефонувала.
Це мене він образив.
А вона втратила сина.
Я могла хоча б спитати, як вона. Могла бути поруч.

— Усе нормально, — сказала я швидко, ніби намагаючись загладити провину словами. — Як ви?

— Не знаю як… — зітхнула вона. — Ми останнім часом не були близькими, але тепер… коли його немає… я просто не знаю, як жити далі. Дім зовсім пустий став.

— Ви вдома? — навіщо́сь запитала я, хоча відповідь була очевидна.

— А де ж мені ще бути?

— Я… я скоро приїду, якщо ви не проти, — слова зірвалися з губ раніше, ніж я встигла їх обдумати.

— Звісно, приїзди, — в її голосі з’явилося щось живе, майже полегшення. — Я буду чекати на тебе.

Я швидко зібралася, сама не розуміючи, навіщо мені це потрібно. Підхопила ключі від авто, спустилася на паркування. Дорога до сусіднього міста пролетіла майже непомітно — думки рвалися, накладалися одна на одну, не даючи зосередитися.

Я подзвонила у двері.
Марія Іванівна відчинила майже миттєво — ніби весь цей час стояла за ними і чекала. Я сумно всміхнулася й зайшла всередину.

Запах у квартирі був знайомий: старі меблі, чай, щось домашнє й незмінне. Я віднесла пакети з продуктами, які купила дорогою, на кухню і допомогла розкласти все по полицях.

— Ну навіщо ти стільки набрала? — тихо дорікнула вона. — Мені ж самій не з’їсти усього.

— А ви подруг у гості покличте, — спробувала я пожартувати. — Разом і поїсте.

— Не до подруг мені зараз, — похитала вона головою. — Всі телефонують, охають, співчувають… а мені цього не треба. Мені б просто поговорити про синочка.

Я кивнула. І ми почали говорити.
Тихо. Обережно.
Я згадувала лише хороше — його усмішку, безглузді жарти, ті моменти, коли він був щасливим. Вона слухала, ловила кожне слово, ніби боялася щось пропустити, ніби ці спогади були єдиним, що тримало її на плаву.

Ми просиділи до глибокої ночі. І я вирішила залишитися.

Постелила мені свекруха у старій кімнаті Сергія. Тут майже нічого не змінилося: ті самі полиці, той самий стіл. Лише над ліжком висіло наше весільне фото, надруковане на полотні.

Я дивилася на нього довше, ніж слід було.

— Серьожа дуже любив це фото, — тихо сказала Марія Іванівна, помітивши мій погляд. — Я вирішила повісити його тут, щоб коли ви ночували, могли бачити його.

— Але ми так жодного разу і не ночували… — прошепотіла я.

— Нічого, — зітхнула вона. — Я ж розумію. Ви молоді, у вас своє життя було.

Вона витерла сльози.

— На добраніч.

Коли двері зачинилися, я ще довго сиділа на ліжку, не відводячи очей від фото. Потім піднялася і навіщо́сь зняла його зі стіни.

Щось випало й лягло мені просто під ноги.

Я опустила погляд і побачила конверт із міцного жовтого паперу. Підняла його, надірвала край.
«Протокол» — прочитала на першому аркуші.

Мені не потрібно було читати далі. Я й так знала, що це.

Я поклала конверт на ліжко й вийшла з кімнати.

— Маріє Іванівно, — запитала я, намагаючись тримати голос рівним. — А коли Серьожа був у вас востаннє?

— Та якраз у день своєї смерті, — відповіла вона. — Рано зранку приїздив. Я на дачі тоді була, не знала, що він навідається. Це вже потім він подзвонив і сказав, що приїхав. Я хотіла бігти на автобус, а він сказав, що проїздом… що приїде іншим разом.

Вона замовкла.

— Якби ж я знала…

Я кивнула і повернулася до кімнати.

Тієї ночі я так і не заснула. Оплакувала не лише Сергія — оплакувала своє життя з ним. Для мене це було грою, захопленням, чимось тимчасовим. Але, можливо, для нього… це було зовсім інше.

Вранці, тільки-но почула обережні кроки, я одразу підхопилася. Ми швидко поснідали. Я поїхала, пообіцявши навідувати її.

І вперше за довгий час пообіцявши це не лише їй — а й собі.

Вдома ходила з кутка в куток, дивилася на конверт і не знала, що з ним робити.

Віддати батькові? Він точно знатиме, як із цим розібратися. Але тоді доведеться все йому розповісти. А я не готова.

Зателефонувати Андрію? Та чи відповість він?

Найбільше ці документи потрібні Олексію. Він казав, що й без них зможе обійтися, але це гарантія, що Гора виконає обіцянку.

Я глибоко вдихнула, затримала подих на секунду — ніби набиралася сміливості — й набрала його номер.

— Неочікувано, — сказав він замість привітання. — Що, зрозуміла, що без мене жити не можеш?

Я ледь усміхнулася, відчуваючи, як напруга відпускає.

— Обов’язково клеїти дурня? — поцікавилася я.

Хоча, якщо чесно… чути його голос було приємно. Занадто.