21

Єва

— Привіт, — промовила я і завмерла.

Просто стояла й дивилася на нього. Ми не бачилися всього кілька днів, а я вперто шукала в ньому зміни. Може, сум через розлуку зі мною? Може, змарнів, не спав, шкодує? Та де там. Він, як завжди, був бездоганний. І цей факт мене, чомусь, дико бісив. А потім я розлютилася ще й на себе за такі думки. Це я закохалася в нього, а не він у мене. Чого я від нього хочу, пісень під вікном?

— Поговоримо? — його голос витяг мене з роздумів.

— А є про що? — я вдала, що мені абсолютно байдуже, що він тут. Хоча… здається, не надто переконливо.

— Єво, думаю, я маю тобі дещо пояснити. Ти могла неправильно все зрозуміти.

— Що саме? Те, що ти не вважав за потрібне розповісти мені про свою колишню дружину? Чи те, що я тобі не підходжу?

— Отже, ти все-таки чула, — він криво посміхнувся.

— Чула. І мені цього достатньо, щоб більше ніколи не бачитися з тобою.

— Давай зайдемо всередину і поговоримо нормально.

— Андрію, нам нема про що говорити. Ти все правильно сказав: нам не варто бути поряд. Тож можемо попрощатися просто зараз.

— Та ти можеш хоча б вислухати мене, чорт забирай?! — гаркнув він так, що я аж підскочила. А потім просто взяв у мене з рук ключі, відчинив двері й жестом запросив заходити.

Чудово. Йому, бачте, поговорити треба.

Я увійшла, роззулася й пішла у вітальню. Забралася з ногами у крісло й приготувалася слухати. Андрій зайшов слідом, але не сів, а підійшов до вікна й задумливо втупився в нього.

Він мовчав. Я мовчала.

Ну говорити ж хотів він, нехай і починає.

— Не думав, що це буде так важко…

— Якщо важко, то можемо не говорити. Я обійдуся без твоїх пояснень. Ти мені нічого не винен, ми знайомі всього два дні з походом, і твоє життя мене не стосується.

— Де ти була? — раптом спитав він.

— Що? — не зрозуміла я.

— Де ти сьогодні була і з ким? — Андрій обернувся до мене.

— А ти не забагато на себе береш?

— Єво, ти взагалі усвідомлюєш, наскільки серйозна ситуація? Чи ти вже забула, що недавно прийшла до тями біля трупа? А його коханку, яка тебе напоїла снодійним, убили.

— Яка, до того ж, була твоєю колишньою дружиною і боялася тебе до судом. Цікаво, з чого б це?

— Це тебе не стосується! — різко відрубав він.

— Ну от і повернулися до початку. Твоє життя мене не стосується, моє — тебе. Чудово. Де вихід, ти знаєш.

— Єво, бляха! Ти можеш нормально розмовляти?!

Я бачила, що він вже на межі, але мені було байдуже. Я злилася. І плекати його почуття не збиралася.

— Можу. Але не буду. Що ти хочеш від дівчиська? Андрію, наше знайомство було, скажімо так, не найприємніше. Я дуже вдячна тобі за допомогу, але в ній більше немає потреби. Я вже з’ясувала, хто вбив Сергія, а це було для мене головним. Усе інше… як ти сам сказав, мене не стосується. Розбирайся без мене. І так, ти мене чудово отямив. Надалі буду обережніше — не закохуватися в перших-ліпших.

— Ти в мене закохалася? — він посміхнувся.

— Було діло. Але вже в минулому. Тож можеш не хвилюватися.

— Це добре. Я не найкращий варіант для кохання… Стривай, а що ти сказала про смерть Сергія?

— Те, що дізналася правду, — я кивнула.

— І яка вона?

— Усе, як ти й казав. Але з маленькою поправкою: мене в цю історію втягнув мій колишній. А твоя колишня просто обіграла ситуацію у свою користь.

— Вона його вбила? — запитав він тихо, без жодної інтонації, ніби відповідь уже знав.

— Так, — я не стала ходити колами. — Вбила. І підставила мене.

Він коротко кивнув, наче ставив галочку в голові.

— А її хто?

— Це вже не моя справа. Кандидатів двоє: ти і Арні.

— Отже, вона таки працювала на Арні, — гмикнув він, більше до себе, ніж до мене.

— Так. Він відправив її до брата по документи. Але тієї ночі сейф уже був порожній.

— А Бритого хто вбив?

— Сергій. У нього не було вибору.

Він повернув голову, уважно подивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чи вірю я сама в те, що кажу.

— Он як. — Пауза. — Де ж тоді документи й діаманти?

Запитання прозвучало риторично, швидше як роздум уголос. Але я все одно відповіла:

— Діамантів там і не було з самого початку. А документи… — я знизала плечима. — Ніхто не знає, де вони.

Він насупився.

— Звідки знаєш про діаманти?

— Добрі люди розповіли.

— Хм… — протягнув він насмішкувато. — І що ще тобі ці добрі люди розповіли?

Я подивилася на нього впритул.

— Нічого. Усе, що я знала, я тобі сказала. А зараз, вибач, я б хотіла відпочити.

Він не відповів.

Схоже, мої слова просто пройшли повз. Він стояв біля вікна, дивився в темряву, наче намагався розгледіти там відповіді, яких не існувало. Мовчання затягувалося. Воно почало мене дратувати.

І саме в той момент він тихо сказав:

— Ти дуже схожа на неї…

— На кого? — я насторожилася.

— На одну дівчину з мого минулого… — він не обертався. — Ти питала, чому Анька мене боялася. Гаразд. Розповім. Вона була моєю дружиною.

Я мовчала.

— Недовго, — продовжив він. — Я швидко зрозумів, що під образом зворушливої овечки ховається зубастий крокодил. І поспішив позбутися.

Він зробив паузу. Я не перебивала.

— Вона вийшла заміж за багатого папіка і поїхала з ним за кордон. Повернулася одна. Казала, що чоловічок помер від інфаркту. Може, й справді помер. А може, вона йому «допомогла». Не знаю. Але нічого з того шлюбу не отримала — усе відійшло дітям покійного.

Він хмикнув.

— Красуня була люта. І раптом згадала про мене. Про своє «велике кохання».

— Яке ж зворушливе возз’єднання, — не втрималася я.

— Ага, — погодився він. — Довелося дати їй грошей у борг, аби відстала. Але вона не полишала думки мене повернути. На той момент у мене вже була дівчина. І купа проблем. Я відчайдушно рвав своє місце під сонцем і, як це часто буває, опинився в халепі. Довелося залягти на дно.