15

Єва

Андрій сидів у машині й буквально спалював мене поглядом, поки я йшла до нього. Чесно кажучи, вигляд у нього був такий, наче він не міг вирішити, вбити мене одразу чи дати можливість пояснитися, а потім уже вирішити, чи варто витрачати на мене ще трохи кисню.

Ледь я відчинила двері, як на мене обрушився ураган із чоловічого гніву:

— Я тобі де сказав бути?! У тебе з слухом проблеми? Якого хріну ти поперлася сюди? Я не розумію, ти чи ідіотка?!

Знаєте, я багато чого чула у своєму житті, але щоб ось так? Це щось новеньке. Я вже відкрила рота, щоб заявити, що, може, варто трішки збавити оберти й навчитися розмовляти з жінками, не підвищуючи тиск до позначки “лікарі в шоці”, але потім згадала: кількість трупів за останні дні перевищує всі розумні ліміти, і, до того ж, я дійсно поїхала, не попередивши його.

Тому замість обурення я розтягнула губи в посмішці:

— Ти хвилювався за мене? Це так мило.

Андрій кліпнув.

— Ти знущаєшся? — його брови піднялися так високо, що, здається, пішли шукати вихід із ситуації окремо від нього. — Єво, ти взагалі розумієш серйозність проблем?!

— Розумію, — зітхнула я, склавши руки на грудях. — Вибач, будь ласка. Просто ти так швидко поїхав, нічого не пояснивши, що я не знала, що й думати. Потім згадала, що знаю Віру, подругу Ганни, і вирішила з нею поговорити.

— Поговорила? — з підозрою перепитав він.

— Так.

— І що вона розповіла?

— Давай спочатку пообідаємо, а потім усе розповім. Я зголодніла.

Андрій ще пару секунд обдумував, чи варто мене прибити прямо тут, чи все ж таки спочатку нагодувати. На щастя для мене, переміг другий варіант. Він завів машину, і ми поїхали в кафе.

Влаштувавшись за столом, я зробила замовлення й почала викладати все, що дізналася. Намагалася нічого не пропустити.

— Потрібно дізнатися, хто був її чоловіком, — підсумувала я. — Віра сильно нервувала, коли я запитала.

— Це не має значення, — відрізав він, забиваючи виделкою беззахисний шматочок м’яса.

— Чому ти так думаєш? — здивовано глянула на нього.

Він на секунду задумався, потім перевів погляд на тарілку й пробурмотів:

— Ти ж сама сказала, що він давно покинув її. І навіть не знав, що вона в місті. Повір, чоловіки не люблять хвойд. Якщо кидають їх, то раз і назавжди.

— Можливо, ти й правий, але все одно хотілося б знати, хто це.

— Це зараз неважливо. Нас не її колишнє життя хвилює, а вбивство твого колишнього. Ми думали, що це зробила вона, щоб підставити тебе й забрати коштовності. Але якщо вона сестра Олега, то навіщо їй було вбивати рідного брата заради каміння? Щось тут не сходиться. Ще й її саму хтось убив.

— Тобто ти думаєш, що всі ці смерті якось пов’язані?

— Або це все просто збіг, а ми кидаємо всі яйця в один кошик.

— І як ми це з’ясуємо? — тяжко зітхнула я, визнаючи, що в його словах є сенс.

Андрій загадково посміхнувся.

— Сподіваюся, допоможе одна розмова. Їж і поїхали, на нас чекає зустріч. Точніше, на мене, але тепер доведеться брати тебе із собою, бо одну залишати не можна. Хто знає, де ти наступного разу опинишся.

Я могла б образитися, але… чомусь не хотілося.

Бо вперше в його словах звучала турбота. І це, чорт забирай, було приємно.

Ми приїхали до заміського будинку, і, судячи з його розміру, тут міг би жити як мінімум дрібний король. Або олігарх у відставці, який відкрив у собі любов до дачного життя.

Залишивши авто біля воріт, ми зайшли на територію. І тут мене накрило: це було не просто подвір’я, це був ботанічний рай. Туї, троянди, гортензії, ще якісь екзотичні кущі, які, мабуть, можна було використовувати або для декору, або для магічних ритуалів. Відчувалося, що ландшафтний дизайнер не просто працював тут – він, мабуть, молився на кожен посаджений кущик.

Я навіть трохи позаздрила – не дизайну, а його терпінню. Хотіла сфотографувати цю пишність для натхнення, але в цей момент нам назустріч вийшов чоловік. Йому було близько сімдесяти, але він виглядав так, ніби щойно повернувся з кастингу на роль стилізованого Джеймса Бонда. Високий, підтягнутий, у футболці з відомим логотипом, класичних брюках і… кедах. Виглядав він так, що моє уявлення про стильних пенсіонерів миттєво оновилося до версії 2.0.

— Доброго вечора, — привітався він і потиснув руку Андрію. — Не знав, що ти будеш не сам. Ну, знайом з милою дівчиною.

— Це Єва, — представив мене Андрій. — А це Соломон Васильович, давній татів друг.

— Яке у вас гарне ім’я! — посміхнулася я.

— Так, батькам можна сказати «дякую». Одразу є тема для розмови, варто тільки відрекомендуватися, — відповів він з легкою посмішкою.

Ми дружно засміялися. І не тому, що це був блискучий жарт, а тому що цей чоловік випромінював таку харизму, що його хотілося слухати беззупинно.

— Ну, ходімо до саду, — запропонував він. — Погода чудова, тому стіл накрили там.

Я побачила, як Андрій і Соломон Васильович переглянулися. Оцей їхній погляд був не просто поглядом, а цілою таємною мовою, якої я не розуміла, але дуже хотіла розшифрувати. Я вже й так згорала від цікавості, а тут ще якийсь Мака́р, якого ми, виявляється, чекаємо.

Доки він не приїхав, ми пили чай у відкритій альтанці та говорили про дрібниці — про погоду, сад, про те, як дивно швидко минає час. Я не витримала й усе-таки зробила кілька фото: зелені доріжки, доглянуті кущі, квіти, висаджені з якоюсь особливою любов’ю. Соломон Васильович гордо розповідав, що його дружина садила все власноруч, ледь не кожен кущ знає «по імені». Я одразу ж захотіла з нею познайомитися. Він усміхнувся, пообіцяв, що обов’язково мене познайомить, але, як водиться, «іншого разу».

І ось нарешті на доріжці з’явився ще один чоловік.

Андрій при його вигляді миттєво посерйознішав — так різко, ніби хтось перемкнув тумблер. Вони обмінялися коротким рукостисканням, без зайвих слів, і Соломон Васильович нас відрекомендував.