13

Андрій

— Лайно! — вилаявся я й з усієї дурі гепнув кулаком по керму. Пальці ще кілька секунд пульсували тупим болем, але мені було байдуже. Кермо обурено пискнуло, ніби теж не витримало напруги й вирішило висловити свою думку щодо того, що відбувається. — Цього просто не може бути…

Місто розмазувалося за лобовим склом брудними смугами світла. Я летів на базу, не озираючись на обмеження, знаки й здоровий глузд. Червоні світлофори миготіли, мов попередження, але я їх ігнорував. Кляті камери фіксації швидкості зараз турбували мене найменше — нехай надсилають хоч сотню штрафів, аби тільки не те, що я щойно побачив.

Двигун ревів, ніби відчував мій стан, і я тиснув на газ ще сильніше, хоча стрілка спідометра давно перейшла межу «нормально». У голові гуло. Думки плуталися, нашаровувалися одна на одну, не даючи зосередитися бодай на чомусь одному. Я намагався дихати рівно, але кожен вдих виходив рваним, важким, наче повітря раптом стало густішим.

Труп у квартирі Олега був не просто шоком. Це був удар нижче пояса, без попередження, без шансів підготуватися. Такий момент, коли реальність різко смикає тебе за комір, притискає обличчям до асфальту й з єхидною посмішкою питає:
«Ну що, сука, ти готовий?»

Я спершу реально подумав, що в мене глюки. Що це перевтома, адреналін, збій у голові. Кілька секунд я навіть кліпав очима, сподіваючись, що картинка зникне, розчиниться, як поганий сон. Хотілося відвернутися, вийти, зачинивши двері, і більше ніколи туди не повертатися.

Краще б це були глюки.

Але тіло лежало занадто нерухомо, занадто реально. Занадто правильно — у всіх найгірших деталях. І саме це добивало найбільше. Бо якщо це не марево, не помилка, не випадковість, то значить хтось свідомо перейшов межу. Значить, хтось уже грає за іншими правилами.

Я зціпив зуби й ще раз вдарив по керму — вже не від злості, а від безсилля. У грудях повільно розгортався холодний, знайомий клубок. Той самий, що завжди з’являвся перед великими проблемами.

Гра почалася. І цього разу ставки були значно вищі, ніж я сподівався.

Біля мого кабінету маячив Пашка. Він сперся плечем об стіну, гортав щось у телефоні, але щойно побачив мене — різко підвів голову. Його брови здивовано поповзли вгору.

— Гром, ти чого тут? — перепитав він, ніби я мав зараз бути будь-де, тільки не тут.

Я навіть не зупинився.

— Швидко. В мій кабінет.

У голосі не було ні прохання, ні пояснення. Лише наказ. Пашка миттєво зчитав інтонацію й, не ставлячи зайвих запитань, рушив слідом. Його кроки лунко відбивалися в коридорі, але я цього майже не чув — у голові гупало сильніше.

Я влетів у кабінет, грюкнув дверима й одразу ж увімкнув комп’ютер. Пальці тремтіли, коли я підключав телефон до кабелю. Здавалося, навіть техніка сьогодні працює повільніше, знущається з мене. На екрані спалахнуло вікно завантаження — і я, не відводячи погляду, почав вивантажувати фото з квартири.

Одне за одним.

Пашка стояв збоку, мовчки. Я відчував його присутність спиною. Він насупився, спершу нічого не розуміючи, але щойно на екрані з’явилося перше чітке фото — він подався вперед. Його погляд ковзнув по зображенню… і завмер.

Очі вирячилися. Обличчя за кілька секунд втратило колір, стало майже білим. Розгубленим. Таким, яким стає обличчя людини, що щойно побачила щось, чого не мало існувати.

— Це ж… — він ковтнув повітря. — Як?

Я відчув, як у мені щось остаточно рветься.

— Та хрін його знає, як! — загорлав я й зі злості змахнув рукою все зі столу.

Папки, ручки, чашка з недопитою кавою — все полетіло на підлогу з глухим гуркотом. Мені було байдуже. Я ходив кабінетом, мов звір у клітці, стискаючи кулаки до болю в кістках.

— Почекай, — обережно озвався Пашка, наче боявся підібрати неправильні слова. — Ти впевнений, що це вона? Може… може, просто схожа? Таке ж буває. Ми ж можемо помилятися…

Я зупинився. Повільно. Дуже повільно повернув до нього голову.

У грудях палало. Не злість — праведний, сліпий гнів, від якого темніє в очах.

— Помиляємося, кажеш? — прошипів я. — Ти справді думаєш, що я не впізнаю власну дружину?!

Кожне слово било, мов постріл.

Пашка запнувся. Рот відкрився, але слів він так і не знайшов. Та й хто б знайшов? Хто б не розгубився, коли перед тобою стоїть розлючений чоловік, який щойно усвідомив, що його давно мертва дружина — та, яку він поховав, оплакав і навчився жити без неї — раптом опинилася серед живих.

Щоб потім знову стати мертвою.

Свіжий труп.

У реальності, де цього просто не могло бути.

— Це якась хрінь, Гром… — Пашка говорив повільно, ніби кожне слово могло вибухнути. — Це не може бути вона… Вона ж… померла…

— Думаєш, я це забув?! — різко обірвав я.

Провів рукою по обличчю, стираючи втому, лють і безсилля водночас. Долоня була гарячою, ніби шкіра палала зсередини. Я намагався впіймати думку, хоч якусь логічну нитку, але вона розсипалася, щойно я до неї торкався. У голові був хаос. Густий, липкий, нестерпний.

— Як я міг забути, — голос зірвався, став глухим, — якщо через підозру в її вбивстві я ледь не сів на двадцять років?!

Ці слова різали мене самого. Перед очима на мить спалахнули уривки минулого: холодні коридори, допити, погляди, повні підозри, папери, в яких моє ім’я стояло поруч зі словом «вбивство». Тоді я вижив дивом. Тоді мене зламали майже до кінця.

Злість вирувала так, що руки тремтіли. Мене реально трусило.

Якого біса вона тут?
Якого біса вона — Ліза?
Якого біса взагалі все це відбувається?!

Я міцно стиснув пальці в кулаки, аж суглоби побіліли. Хотілося вдарити — неважливо куди. У стіну. У стіл. У саме життя.

— Окей, спокійно, — пробурмотів Пашка, піднімаючи руки в заспокійливому жесті, хоча сам виглядав не менш розгубленим. — Давай по порядку.