12

Єва

Ранок почався з запаху кави та тихого баса Андрія. Ну, як «тихого» — він явно намагався говорити спокійніше, але з таким голосом це було приблизно як уявити слона в магазині посуду.

Я вмилася, трохи привела себе до ладу й пішла в бік кухні.

Те, що я побачила, змусило мене на секунду засумніватися в реальності.

Андрій, з оголеним торсом, у моєму фартусі, стояв біля плити й смажив оладки.

Так, стоп. Давайте ще раз.

Великий, м’язистий чоловік, який виглядав так, ніби тільки-но повернувся з обкладинки журналу для тих, хто цінує «брутальну естетику», стояв у моїй кухні й… смажив оладки. В фартусі.

Я навіть не одразу помітила, що він щось бурмоче собі під ніс, цілком задоволений процесом.

Очі в мене трохи викотилися від подиву, а серце, падлюка, защеміло якоюсь дуже підозрілою ніжністю.

Зараз він здавався ідеальним втіленням усіх жіночих мрій: шляхетний, сильний, турботливий… Боже, та за таким плечем могли б ховатися не одна, а дві таких, як я! За таким натурником усі художники світу ридали б від щастя: зріст — ідеальний, обличчя — витвір природи (або Господа, кому як більше подобається), комплекція — «втікайте, слабкі духом».

Коротше, це було надто добре, щоб бути правдою.

— Прокинулась? — він нарешті помітив мене й посміхнувся.

Я швидко труснула головою, відганяючи всі ці дурні думки, й спробувала виглядати бодай трохи спокійніше.

— Ти такий голосний, що просто неможливо було не прокинутись.

— Розбудив? Вибач. Не звик тихо розмовляти, хоча й намагався.

— Все нормально. Допомога потрібна? — кивнула я в бік сковорідки.

— Я майже закінчив, тому влаштовуйся за столом. Не знав, що ти любиш, тому на вибір є оладки або омлет з овочами.

— Взагалі, я не звикла снідати, вип’ю кави, — автоматично відповіла я, але потім, сама не знаю чому, додала: — Хоча знаєш що? Я буду все.

Андрій широко посміхнувся.

І я зависла.

Оце вже нахабство. Як можна бути таким красивим ще й уранці?!

До цього моменту я не придивлялася до нього так уважно, а зараз ніби вперше його роздивилася. Відросле волосся, яке було темніше біля коріння й вигоріло на кінцях, він неуважно зачесував пальцями назад. Глибоко посаджені очі, злегка широкий ніс, пухкі губи ідеальної форми, щетина… На чолі видно зморшки, але вони зовсім не псують його обличчя, а навпаки, додають йому якогось харизматичного шарму.

Позавчора він мене до чортиків налякав своєю великою комплекцією, а зараз викликав відчуття спокою й захищеності.

Зупинись, Єва. Негайно.

Я силою виштовхала всі ці думки з голови й швидко спитала:

— Які у нас плани на день?

— Поїдемо на квартиру до Олега.

— Ми ж Ганну шукаємо, що нам там робити?

— Вони брат і сестра, можливо, у нього є щось, що нас наштовхне на думку, де вона може бути.

— Добре, — кивнула я. — Тоді я вдягнусь, і можемо рушати.

Я завантажила посуд у посудомийку й пішла до гардеробної.

Чомусь сьогодні особливо ретельно вибирала, що надягти.

Єва, що з тобою?

Так, я завжди виглядала добре, але чомусь хотілося виглядати ще краще. Зрештою, я обрала білу майку, голубі джинсові шорти й легку сорочку рудого кольору поверх. Білі кеди — бо комфорт понад усе. Волосся зібрала в пучок.

Оцінила результат у дзеркалі. Добре. Дуже добре.

Але потім чомусь відкрила косметичку.

Кілька штрихів — і тепер просто ідеально.

Окей, цього ніхто не бачив, тому можна зробити вигляд, що я не приділила цьому більше часу, ніж треба.

Коли я повернулася у вітальню, Андрій сидів на дивані й щось друкував у телефоні.

— Зібралась? Тоді поїхали, — кинув він, навіть не глянувши на мене.

І чомусь це мене неймовірно зачепило.

Ну і нехай. Він що, думає, що мені це важливо? Ха! От і неважливо! Абсолютно неважливо!

Ми вийшли на вулицю й попрямували до стоянки, де залишили машину. У нашому будинку паркінг був підземний, а знайти вільне місце в дворі — це місія неможлива, бо скрізь були розбиті клумби та газони, а мешканці паркувалися, як дикі звірі в сезон дощів.

Тому вчора ми просто кинули авто в сусідньому дворі.

І поки ми йшли до нього, я старанно ігнорувала той факт, що мені трохи… зовсім трохи… хотілося, щоб він усе ж подивився на мене.

— “Гелендваген” твій чи взяв покататись? — уточнила я, розглядаючи чорного велетня на колесах.

— Подобається? — Андрій хитро посміхнувся.

— Не дуже. Занадто брутально. 

— Не будь занудою, — він позіхнув, миттєво розбиваючи образ шляхетного героя і на очах перетворюючись на нахабного дурня. — Сідай уже.

І, легко підхопивши мене за лікоть, допоміг ускочити в машину.

Я зробила вигляд, що мені ця допомога була абсолютно не потрібна, хоча, чесно кажучи, посадка у “гелік” — ще той квест.

— Чому ти вирішив мені допомагати? — не вгавала я, пристібаючи ремінь.

— Ти потрапила на день добрих справ. В цей день я беруся допомагати всім, так що тепер не відкручуся.

— Виходить, не моя краса змусила тебе влізти в це?

— Насправді ти сильно перебільшуєш свої переваги.

Я підозріло примружилась.

— А як же комплімент, який ти мені робив?

— Чого ти хочеш від чоловіка? Ми досі при зустрічі жінкам руки цілуємо.

— Тобто я не красуня?

— Скажімо, не на мій смак.

— Ну і нахаба ти, Громов, — пирхнула я. — До речі, я зараз просто не у формі. Ти б не встояв…

— Перед посмішкою? — кивнув він, з лукавою напівпосмішкою. — Я й не встояв.

Я не могла придумати, як на це відповісти, тому просто відвернулася до вікна.

— До речі, зараз усі добрі самаритяни з пушками розгулюють? — спитала, кидаючи погляд на його пояс.

— Це газовий пістолет, — майже ніжно посміхнувся він. — І, зрозуміло, на нього є дозвіл.

— Серйозно? — хмикнула я. — Не повіриш, але в зброї я розбираюся.