11

Єва

— Про що ти дізнався? — запитала я Андрія, коли ми сіли в машину.

— Цікаво? — хитро посміхнувся він.

У цей момент я дуже пошкодувала, що у мене під рукою немає нічого важкого. Можливо, сковорідки. А ще краще — довідника з кримінального права на тисячу сторінок. Бо як можна так знущатися, коли я просто згораю від цікавості?!

— Добре, не буду тебе мучити. Відкрий у телефоні останнє повідомлення.

Я швидко схопила його гаджет, знайшла потрібне повідомлення і почала читати: “Пономаренко Єлизавета Василівна, потрібного нам віку, останні п’ять років проживає у Туреччині. Будинок бабусі продала одразу після її смерті, користуючись послугами рієлторської компанії. В село не приїздила. Про те, що отримала дім у спадок від діда, вперше чує. З селищної ради з нею ніхто не зв’язувався. Дім у селі їй не потрібен, але вона пообіцяла дізнатися подробиці.”

Я перечитала текст ще раз, перевела шокований погляд на Андрія, а він тільки ширше усміхнувся.

— Далі читай, там ще цікавіше.

 Я повернулася до екрану і продовжила: “Сюди вона точно їхати не збирається, але ми поцікавилися, чи не втрачала вона паспорт. І тут дівчина згадала, що незадовго до своєї поїздки дійсно його загубила. Відпочивала з друзями на турбазі, а зранку документу вже не було. Випито тоді було багато, тому вона вирішила, що просто загубила його. Оформила новий і забула про цей інцидент.”

Я ледь не впустила телефон.

— Це що виходить?! Ліза — це не Ліза?! — у мене в голові все перекрутилося. — Тоді хто вона взагалі?!

— Ось це найцікавіше. — Андрій явно насолоджувався моментом. — По фото її не вдалося впізнати, якість погана, але в будинку, де вбили Сергія, поліція знайшла досить чіткі відбитки пальців. Вони були в базі — дівчина одного разу засвітилася у справі про крадіжку. Як гадаєш, хто це?

Він підморгнув мені.

— Андрію! — я вже нервово стискала кулаки. — Ти ще довго мене катуватимеш?! Кажи вже!

— Твоя “Ліза” — насправді Брита Ганна Геннадіївна. Рідна сестра нашого Олега.

— Стоп-стоп-стоп! — я мало не задихнулася від кількості інформації. — Але вона ж зникла?!

— Звідки знаєш?

Я швидко переказала йому розмову з Костею. Андрій слухав уважно, лише іноді кивав.

— Ну до того як вона зникла, дівчина жила в нашому місті. Поговоримо з однією людиною, яка добре її знала. Саме до нього ми зараз і їдемо.

Я відкинулася на сидіння і спробувала розслабитися. Даремно. Думки в голові скакали, як блохи на собаці з низькою соціальною відповідальністю. Ліза, тобто вже Ганна, брехала мені. Але навіщо? Виглядало так, ніби вона спеціально набивалася в подруги, а потім вирішила красиво зникнути, залишивши мене з мішком питань.

Будинок, до якого ми приїхали, виглядав так, ніби його будували за концепцією «дешево, швидко і хай якось стоїть». Дванадцять поверхів депресії, довгий, сірий, із балконами, які кричали: «Не ставай сюди, якщо любиш життя». Кодовий замок на дверях чесно намагався виконувати свої функції, але деякі цифри вже стерлися від частого використання. Завдяки цьому ми без зайвих зусиль відкрили його, з чого можна зробити один важливий висновок: безпека — поняття відносне.

Ліфт, звісно, не працював, бо хто б міг подумати, що він має це робити? Довелося піднімйтися на шостий поверх пішки, по дорозі переглядаючи настінні написи місцевих філософів. Нарешті ми зупинилися перед дверима, новенькими і дорогими на вигляд, що дуже здивувало. Андрій натиснув на дзвінок.

Через кілька секунд двері відчинилися, і перед нами постав чоловік. Цікаве обличчя: великий ніс, очі, які робили обличчя чоловіка постійно здивованим, засмагла шкіра й вигляд людини, яка відпочиває активно, але в форматі «спорт — це життя».

— Доброго ранку, Юрію Миколайовичу, — привітався Андрій.

— О, Гром! Привіт! Ти чого тут? — В цей момент він перевів погляд на мене, і його обличчя розпливлося в усмішці, яка могла означати що завгодно: від «Ого, яка несподіванка!» до «Сподіваюся, ти прийшла до мене в ліжко».

— А це що за красуня? Заходьте, — люб’язно махнув він рукою. — Чого в дверях стовбичити?

Ми увійшли. Квартира приємно здивувала: простора, з хорошим ремонтом, барною стійкою, високими стільцями — словом, виглядало так, ніби тут живе людина, яка розуміється на комфорті й фінансових потоках. Що зовсім не асоціювалося з будинком, в якому вона була розташована.

Господар ввімкнув кавоварку, і через кілька хвилин перед нами стояли чашки з ароматним напоєм.

— То познайомиш нас? — нарешті спитав Юрій Миколайович, відставивши чашку.

— Юрій Миколайович, власник кількох нічних клубів у місті…

— Бери вище! — гордо випнув він груди. — Ми вже на обласний рівень вийшли!

— Навіть так? Вітаю. А це Єва.

— Єва? — поглянув на мене чоловік з цікавістю.

— Просто Єва, — з удаваною сором’язливістю відповіла я.

— Ну, раз так, то я просто Юрій, — хитро посміхнувся він. — Отже, що вас привело до мене?

— Тут одна пташка нашепотіла, що ви були знайомі з Ганною Бритою… — почав Андрій.

Юрій скривився так, ніби щойно лизнув батарейку.

— Судячи з реакції, пташка не брехала, — зітхнув Андрій. — Можете розповісти про неї?

— Боюся, все, що я можу про неї сказати, — не для таких тендітних вушок, як у твоєї подруги, — окинув мене оцінюючим поглядом Юрій.

— Не хвилюйтеся, я переживу, — підбадьорливо посміхнулася я.

— Ну, гаразд… Приховувати мені нічого, але чому вас зацікавила ця хво… ця… не дуже порядна дівчина?

— Можеш не підбирати слів, — відмахнувся Андрій.

А я кивнула на знак згоди.

— Якщо коротко: вона представилася іншим ім’ям, втерлася в довіру до цієї милої дівчини… — він кивнув на мене, — а потім підставила й втекла. Хотілося б її знайти й висловити свою вдячність.

— О, ну тоді все стає на свої місця. Добре, розповім, що знаю. Може, й допоможу чимось. З Анькою нас познайомила Віра Мартинова. Ми з її чоловіком були близькими друзями. До його смерті.