10

Єва

Я була рада заручитися підтримкою… Хоча, з іншого боку, чи можна радіти, коли твій новий “помічник” — підозрілий тип, який зараз наминає твій борщ? Я спостерігала, як він жує, і не могла збагнути, що мене більше дивує: моя безпечність чи його апетит. Але головне навіть не це. Головне — як я погодилася вести з ним розслідування.

Зателефонувала на роботу, попередила дівчат, що на деякий час їм доведеться справлятися без мене. Вони, схоже, були тільки раді, а я пообіцяла бути на зв’язку, хоча всі ми знали, що це брехня.

Бачив би мене зараз тато, то вже б замовляв мені курс психотерапії та екзорциста на додачу.

— Для початку треба дізнатися все про Лізу. Те, що знаєш ти, може бути лише обкладинкою.

— А як дізнаватися будемо? — поцікавилася я.

— Для цього є спеціально навчені люди. Хоча ти можеш попросити брата.

Мене перекосило. Я вже уявляла, що почую у відповідь, і це були слова, від яких хочеться битися головою об стіл.

— Зрозумів, ця ідея тобі не подобається. Тоді підемо моїм шляхом.

Він дістав телефон, покопався в ньому й приклав до вуха.

— Здоров, Іванович. Ти працюєш?

 Йому щось відповіли, і він посміхнувся.

— Чудово. Допомога твоя потрібна. Треба дізнатися все про одну дівчину. Так, максимально детально. 

Він глянув на мене.

— Пономаренко Єлизавета Василівна, — швидко відповіла я.

— Пономаренко Єлизавета Василівна, — повторив він. — 26 років. Вроді місцева, але гарантій не даю. Фото?

Я ствердно кивнула, і він продовжив:

— Є. Перекину тобі. Добре, буду чекати.

Він поклав слухавку, дав мені номер знайомого, і я переслала фото, де ми з Лізою були в клубі. Ліза виглядала шикарно, я — як людина, що зробила помилку.

— Одягайся. Покатаємося в пару місць.

Я швидко закинула посуд у посудомийку і побігла в гардеробну. Енергія в мені била через край. Це було або передчуття відкриттів, або дія двох чашок кави натщесерце, які я випила у відділку.

— А куди ми їдемо? — запитала я, коли ми влаштувалися в машині Андрія.

—  Поговоримо з одним чоловічком. Кажуть, Олег шукав людину, яка зможе вивезти коштовності за кордон. Треба перевірити, чи йому це вдалося. Поки що єдина версія його вбивства — діаманти, які він, скажімо так, “запозичив” у старого.

— А при чому тут Сергій? Він же не забрав їх із сейфа.

— Не скажи. Ми не знаємо, що він бачив або взяв. Тільки його слова.

— Думаєш, збрехав?

— А ти ніколи не перебільшувала у своєму резюме?

— Мені це не потрібно було. Та й це різні речі.

— Ой, не треба. Усе може бути. На це питання нам може відповісти тільки Ліза. Але поки ми її не знайшли, спробуємо з’ясувати, чи каміння взагалі існувало.

— А ти впевнений, що нам розкажуть?

— Повір, мені розкажуть.

Я з підозрою подивилася на нього, але промовчала.

Кафе “Фламінго” було класичним місцем зустрічей для тих, хто вважає себе важливим. Ну, або хоче таким здаватися. Я часто тут бувала, бо заклад був зручним: розташування в центрі, панорамні вікна, ціни, які автоматично відсіювали більшість галасливих відвідувачів.

Андрій, схоже, вирішив, що правила дорожнього руху — це для слабаків, і припаркувався прямо навпроти входу, під знаком “Стоянка заборонена”. Він штовхнув скляні двері й увійшов, не озираючись.

У залі сиділо людей десять. Нашого контакту серед них не було. Ми сіли біля вікна, замовили каву й почали чекати Борьку, як назвав його Андрій.

Він з’явився за п’ять хвилин на протилежному боці вулиці, махнув рукою і променисто посміхнувся, наче ми йому давні друзі.

— Ну, хоч хтось у цій історії щасливий, — пробурмотіла я.

Борька впевненим кроком рушив через дорогу. Він був у піднесеному настрої, а його рухи випромінювали впевненість людини, яка вважає, що світ — це його персональний атракціон.

Потім приїхав автобус.

А коли він поїхав, Борьки вже не було.

Зате були перехожі, які витягнули шиї, деякі закричали, а одна бабуся, яка саме виходила з магазину, театрально схопилася за серце.

— Ну от, — зітхнув Андрій, — п’ять хвилин спокійного життя були занадто великою розкішшю.

Ми швидко вибігли надвір.

Хлопець лежав за пів метра від тротуару, обличчя в нього було залите кров’ю, замість рота – кривава каша, а один черевик відлетів убік. І, звісно, саме об нього я й спіткнулася.

— Чорт! — вихопилося в мене.

Не знаю, що мене більше налякало —  черговий труп чи те, що я знову опинилася поряд.

Навколо почав збиратися натовп: хтось дзвонив у “Швидку”, хтось у поліцію, хтось просто коментував ситуацію, наче футбольний матч.

— Бачили, як його влупило? — захоплено шепотів дідок у капелюсі. — Ну от вам і швидка смерть.

Андрій нахилився до хлопця. І, на диво, той його впізнав. Простягнув руку, прохрипів щось нерозбірливе. Я бухнулася на коліна поруч, намагаючись розчути.

— Вони…

— Хто вони? — перепитав Андрій.

— Вони… — повторив хлопець, щось у нього в горлі булькнуло, і він витягнувся, погляд став скляним.

А я зрозуміла, що от тільки що на моїх очах вбили людину.

І тут же включила режим “може, це випадковість”, бо так спокійніше. Ну от справді, хто ж навмисно буде розганятися по вузькій вулиці, щоб збити людину?

Виявилося, що хтось таки буде.

Винуватець втік. Це вже було дивно: Борис ігнорував перехід і світлофор, тож із точки зору ПДР винен він сам. Але от біда — “Жигуль”, який його збив, гальмувати не збирався. Навпаки, піддав газу.

— Треба забиратися звідси, доки копи не приїхали, — потягнув мене за руку Андрій.

— А як же він? — злякано запитала я, вказуючи на Борьку, який був уже абсолютно точно мертвий.

— Йому ми вже не допоможемо.

З цим важко було сперечатися.

Ми сіли в машину, і Андрій вдарив по газах. Я мовчала, намагаючись не думати про те, що ми тільки-но стали очевидцями загадкового вбивства.