9

Єва

Я лежала у своїй квартирі й втуплювалася в стелю, ніби вона могла дати відповідь на головне питання:
що, збіса, відбувається?

Стеля мовчала. Як і все довкола. А тиша після цього дня була гіршою за будь-який крик.

Нескінченні години дурнуватих, повторюваних до нудоти запитань від поліції вичавили з мене всю життєву силу — повільно й методично, як із завареного вдруге чайного пакетика. Питали про одне й те саме, тільки різними словами, з різними обличчями й однаковою підозрою в очах.

На щастя, дядько Петро і Костя взяли більшу частину цього цирку на себе. Вони говорили багато, охоче й натхненно, розважали всіх своєю красномовністю й упевненістю. Я ж сиділа поруч і лише благословенно кивала — мов та мудра черепаха, яка знає, що зайві слова зараз тільки зашкодять.

І, як і передбачав Андрій, головною підозрюваною стала я.

А хто ж іще?

Звісно, я жінка з характером. Можу бути різкою, можу сказати зайве, можу грюкнути дверима. Але вбивство? Це вже якось занадто навіть для мене. На таке я точно не підписувалася.

Брат, не привертаючи зайвої уваги, відвіз мене в клініку й організував аналіз крові. Я пам’ятаю, як сиділа в коридорі й дивилася на свої руки — чужі, бліді, ніби не мої. Результати принесли швидко. І, на щастя, снодійного в моїй крові знайшли досить велику велику дозу.

Полегшення було таким різким, що в мене навіть закрутилася голова.

Я зраділа наївно й по-дитячому. Майже так, як у школі, коли оголошували, що контрольну скасували. Ось він, доказ. Ось воно — пояснення. Значить, я не вигадувала. Значить, я не божевільна.

Але Костя дуже швидко повернув мене на грішну землю.

Спокійно, без емоцій, він пояснив, що ця знахідка не рятує мене — навпаки, топить ще глибше. Бо логіка поліції проста, як двері без замка: снодійне підсипала, щоб не чинив опору. А сама випила трішки, щоб відвести підозри.

І не важливо, що ти сама ледве стояла на ногах. У них фантазія працює краще, ніж у голлівудських сценаристів, а здоровий глузд іде у відпустку без зворотного квитка.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула.
Моя квартира була тихою, безпечною — принаймні так здавалося. Але від цього не ставало легше.

Бо десь там, за цією тишею, хтось уже вирішив, що я — зручна.
А зручних у таких історіях зазвичай не рятують.

На мою користь було всього два аргументи. І обидва — такі собі, на чесному слові.

По-перше, у нас із Сергієм не було спільного майна. Жодних квартир, рахунків, бізнесів чи хоча б старого дивана, за який варто було б убивати людину. Отже, мотив убивати його для мене дорівнював рівно нулю.

По-друге, поліцію викликала я сама.

Звучить переконливо? Можливо.
Але якщо згадати, в якій країні ми живемо й як у нас уміють вивертати факти, ці аргументи легко перетворювалися на доказ проти мене.

.Тож я слухняно трималася версії Андрія, не відхилялася ні на крок і не намагалася бути розумнішою за всіх. Поліція, у свою чергу, великодушно дозволила мені залишити межі відділку. Щоправда, з маленьким уточненням: з міста — не виїжджати. До з’ясування всіх обставин.
Фрази різні, сенс один — далеко ти не втечеш.

Костя, помахавши мені ручкою на прощання, сипонув кількома порадами в стилі турботливого старшого брата: «не світися», «не гуляй одна», «не роби дурниць».

Я, звісно, запам’ятала лише останнє. І то не повністю. Подумки додала: не обіцяю. Бо життя показало — саме дурниці трапляються зі мною найчастіше й зазвичай без попередження.

Костя, як і Андрій, був упевнений: мене підставляє Лізка. Можливо. Ця версія мала сенс. Але щось у всій цій історії було не так.

Це було інше відчуття. Гниле. Липке. Таке, яке з’являється, коли розумієш: тобі показують лише верхівку айсберга, а все найнебезпечніше приховане під водою.

Брат поїхав, залишивши мене наодинці з думками.

Дурними. Впертішими за мене саму. Надокучливими, як телемагазин о третій ночі.

Я лежала в тиші й розуміла одне: спокою мені не дадуть. І це лише початок.

Я досі не могла повірити, що Сергія більше немає.

Це усвідомлення не вміщалося в голові, не складалося в чітку форму, постійно вислизало, наче неправильно складене слово. Його не було — і водночас він був усюди: у спогадах, у звичках, у дрібних деталях, на які я ніколи не звертала уваги.

Не те щоб я його любила. Ні. Наші стосунки давно перестали бути про почуття — якщо колись узагалі ними були. Але Сергій був частиною мого життя. Таким собі незручним, потертым диваном: негарним, не надто комфортним, з плямами, про походження яких краще не питати. На ньому не хотілося сидіти, але він стояв у кімнаті роками, і ти просто звикаєш обходити його боком. А потім одного дня його раптово викидають — і квартира стає дивно порожньою. Чужою. Наче з неї вирвали щось зайве, але разом із тим — необхідне.

Порожнеча виявилася надто помітною. Вона не кричала, не тиснула, просто була — холодна, глуха, без форми.

Замість смутку мене накривала злість. Глуха, липка, без конкретного адресата. Така, що не потребує слів, бо слів для неї замало.

Чому він мовчав? Чому нічого не сказав раніше? Чому не прийшов, не подзвонив, не кинув бодай натяку? Якби він просто попросив допомоги — батько, можливо, щось вигадав би. Батько завжди вмів знаходити виходи там, де інші бачили лише глухий кут і табличку «без варіантів». У нього було дивне вміння домовлятися з реальністю.

Але Сергій обрав мовчання. І тепер говорити було вже нікому.

Олег зіпсував життя нам усім. Без винятків. Він пройшовся по долях, як важкий черевик по крихкому льоду, не озираючись і не зупиняючись. Розбиті плани, зіпсовані репутації, страх, який осідав у грудях і не зникав навіть уві сні. Але хтось і його вбив. І це було… дивно.

Занадто акуратно. Занадто вчасно. Занадто логічно для випадковості. У таких історіях завжди щось не сходиться — або надто чисто, або надто брудно. Тут було чисто. Лякаюче чисто.