8

Андрій

Я зрізав шлях через ліс. Не з романтичних міркувань і не через любов до природи — просто мені життєво важливо не «світитися» перед копами. Не те щоб у мене були якісь відкриті справи чи офіційні проблеми з законом… ні. Формально — я чистий. Але, скажімо так, наші стосунки з правоохоронною системою складні. Без тепла, без довіри й без взаємної симпатії. Ми знайомі давно, але це точно не те знайомство, яким хваляться.

Ліс зустрів мене вологим повітрям і глухою тишею, порушеною лише співом пташок. Сонце пробивалося крізь гілля, ніби намагаючись переконати: все добре, це звичайний спокійний день. Чудовий вікенд, нічого не скажеш. Чисте повітря, природа, тиша… і труп на чужій кухні. Повний комплект для ідеального відпочинку.

Саме про це я, звісно, мріяв, коли збирався до батька. Не про розмови за вечерею, не про шашлики у дворі й не про кілька днів без дзвінків, проблем і чужих драм. Ні, доля вирішила, що мені конче потрібен ще один труп у чужому домі — бажано без пояснень і з перспективою великих неприємностей.

Я спинився, видихнув і на мить заплющив очі. Де мій обіцяний спокій? Де заслужений відпочинок, про який я так наївно думав? Хто, чорт забирай, вкрав у мене цей вікенд?

Питання, звісно, риторичне.

Єва зі своїм талантом знаходити пригоди там, де нормальні люди знаходять лише тишу. Дівчина, яка, схоже, вміє перетворити своє життя на суцільний безлад. Красуня, через яку я намагаюся не думати про те, що цей «чудовий вікенд» тільки починається.

І мені вже не подобається, чим він може закінчитися.

Я важко зітхнув і витяг телефон. Пальці самі знайшли потрібний контакт. У таких ситуаціях я не обирав, чи телефонувати. Я обирав кому.

— Здоров, Пашо, — сказав я після короткого гудка. — Вгадай, кому сьогодні допомогли померти.

На тому кінці дроту запала пауза — рівно настільки довга, щоб зрозуміти: він уже перебирає варіанти.

— Сподіваюся, не ти, — нарешті відгукнувся мій помічник. — Бо мені, чесно кажучи, ліньки за тобою прибирати.

— Мені так не пощастило, — криво всміхнувся я. — Хтось інший грохнув Бритого.

— Жартуєш? — у голосі Пашки з’явилася настороженість. 

— Та де там, — зітхнув я.

— Ого… — він тихо присвиснув. — Ну і хто ж це зробив? Я б цій людині руку потиснув. Можливо, навіть обидві.

— Ось у цьому і проблема, — відповів я, зосереджено стежачи за дорогою. — Поки що вся вина може акуратно лягти на одну тендітну дівчину. Таку, що, швидше за все, навіть рибу ножем чистити не вміє, не те що людину різати.

— Чорт… — Пашка видихнув. — Це ж треба було так невдало вляпатись. І хто ця невезуча красуня?

— Донька Залавського.

— От лайно... — не стримався друг.

— Ага. Саме так, — підтвердив я. — Тож хотілося б їй допомогти. Дізнайся все, що можна: хто його бачив останнім, з ким він сварився, кому заважав, хто його ненавидів… і хто, врешті-решт, давно збирався звільнити світ від цієї непотреби.

— Окрім тебе? — коротко запитав Пашка. 

— Гадаю, і без мене бажаючих хоч греблю гати.

Пашка голосно реготнув.

— Добре, бос, як буде що — повідомлю.

Зв’язок урвався. Я на мить затримав погляд на темному екрані телефону, ніби сподіваючись побачити там відповіді. Потім прибрав його, міцніше стиснув кермо й додав газу.

Часу було обмаль. А проблем — більше, ніж хотілося визнавати.

Отже, що ми маємо? Два небіжчики. Одна дівчина, яка вляпалася у лайно по самі вуха — і навіть не зрозуміла, коли саме зробила цей крок. І я — неофіційний, незареєстрований і явно небажаний благодійний фонд з порятунку дуреп у біді.

Найбільше мене бісить навіть не сам факт убивства. І не те, що знову доводиться лізти туди, звідки я так старанно вибирався. Мене дратує відчуття, що вся ця історія — не просто кримінальний бардак, а якесь хитросплетене лайно з багатьма шарами. 

А Єва…
Єва — це окрема стаття ризику.

Вона донька Артура Залавського. Її батько — акула юридичного світу. І не з тих, що голосно клацають зубами для показухи, а з тих, від яких навіть найжирніші хижаки цього болота воліють триматися подалі. Така акула, в акваріумі якої ніхто не ризикне залишити навіть крихту м’яса — бо не встигнеш моргнути, як зникнеш разом із акваріумом.

Він вирішував такі справи, що інші адвокати про них навіть у підручниках не читали. Втягував людей, на яких уже махнули рукою. Справи, де шансів не було за визначенням. І, між іншим, колись він витягнув і мене.

Тоді мене підставили жорстко й без фантазії. Все було готове: папери, свідки, формальна логіка. Двадцятка світило не як гіпотеза, а як робочий варіант. І Залавський без істерик, без героїки просто зайшов у гру — і акуратно все розрулив. Так, що нікого не посадили, ніхто не сів у калюжу, а я вийшов сухим.

Такі борги не забувають.

Тому варіант «забити й зайнятися своїми справами» я навіть не розглядаю. 

Ситуація з його донькою напружує сильніше, ніж хотілося б визнавати. Поки що — жодного зайвого шуму. Йому не треба знати про мою зацікавленість. Спершу я сам тихо все з’ясую, складу картину, зрозумію, хто і навіщо це провернув. А вже потім, якщо буде потрібно, втручуся.

Залавський — законник. Хитрий, жорсткий, але в межах правил. Навіть коли працює «з нашими», він усе одно грає за законом.

А от ті, з ким терся Олег… Ці на закон клали з розгону. Без роздумів, без гальм. Якщо справа серйозна — вони підуть до кінця. Без сентиментів, без моральних коливань. Просто зроблять, що треба, і підуть далі.

А дівчина тут ні до чого.

Вона мені сподобалася. Не як об’єкт чи зобов’язання — просто як людина. Жива. Розумна. З іскрою в очах, яка ще не встигла згаснути. І мені зовсім не хочеться, щоб її перемололо між цими жерновами. Бо такі історії зазвичай закінчуються однаково. І я дуже не хочу, щоб цього разу — теж.

Я заїхав на базу, загнав машину на місце й навіть не став глушити двигун одразу. Декілька секунд посидів, дивлячись у лобове скло, ніби намагався залишити всі думки тут. Не вийшло. Тож я вийшов і відразу попрямував до Пашки.