4

Єва

Мій ранок почався ближче до обіду. Свідомість поверталася повільно, неохоче, ніби не була певна, чи варто остаточно виринати з напівсну. Я лежала нерухомо, прислухаючись до тиші навколо й до власного дихання. Повітря здавалося чистішим, ніж учора, легким і прохолодним, воно наповнювало легені без опору. У голові не було різких думок, лише м’яка порожнеча — рідкісний стан спокою, який я давно не відчувала.

Причина такого сну була не надто важливою. Можливо, свою роль зіграло свіже повітря, можливо — вино, випите напередодні, а можливо, просто організм нарешті дозволив собі відпочинок. Я прокинулася в несподівано рівному настрої. Учорашня злість, напруга, образи — усе це ніби відступило, розчинилося, залишивши після себе лише тьмяний спогад, який більше не болів.

Я повільно сіла на ліжку й озирнулася. Незнайома кімната не викликала паніки — радше стриману цікавість. Усе тут було надто впорядкованим, надто спокійним, щоб лякати. Проте перш ніж дозволити собі роздуми, я вирішила діяти послідовно. Існували речі, які потребували вирішення негайно й без емоцій.

Спершу — привести себе до ладу. Вмитися, змити з обличчя залишки сну, відчути холодну воду на шкірі й остаточно повернутися до реальності. Потім — поснідати, дати тілу енергію й час на адаптацію. І лише після цього — розібратися з головним питанням: оцінкою будинку та дорогою додому.

Я глибоко вдихнула, підвелася й зробила перший крок, усвідомлюючи, що кожна дрібниця навколо може виявитися важливою. У цьому домі, як і в моєму житті, ще належало багато чого з’ясувати.

Я повільно підвелася з ліжка, відчуваючи, як тіло неохоче повертається до руху після довгого сну. Легко потягнулася, розправляючи плечі, й саме тоді мій погляд упав на тумбочку біля ліжка. На ній акуратно лежав складений аркуш паперу. 

Я взяла його до рук і мовчки прочитала:

«Доброго ранку. Я пішла прибратися на могилці у бабусі. Будити тебе не стала. Млинці на столі, чай у заварному чайнику свіжий. Поснідай. І, будь ласка, дочекайся мене!
Ліза»

Кілька секунд я просто тримала папір у пальцях, ніби намагаючись відчути щось більше, ніж просто слова. Від цієї записки віяло спокоєм і турботою — простою, без зайвих пояснень і пафосу. Я тихо зітхнула. Ліза подбала навіть про сніданок, подбала так, ніби для неї це було природним і необхідним. У цьому жесті не було нав’язливості, лише уважність.

Це зворушувало більше, ніж я була готова визнати. Водночас я чітко розуміла: мій організм ще не налаштований на їжу. Усередині все ще панувала ранкова порожнеча, яку хотілося заповнити не смаком, а звичним порядком дій. Перш ніж щось їсти, мені потрібно було привести себе до ладу, повернути відчуття контролю над власним тілом і думками.

Я відклала записку назад на тумбочку й рушила шукати ванну кімнату. Душової кабіни у звичному для мене розумінні тут не виявилося. Натомість я побачила дерев’яну споруду з баком на даху — просту, трохи грубувату, але функціональну. Такий варіант не дивував: він ідеально вписувався в загальну атмосферу цього місця — без надмірностей, без показної зручності.

На щастя, поруч знайшлася маленька раковина. Я нахилилася над нею, відкрила кран і вмилася холодною водою, дозволяючи їй остаточно розігнати залишки сну. Прополоскала рот, подивилася на своє відображення — уважно, критично, запам’ятовуючи деталі. Лише після цього відчула, що готова рухатися далі.

Витерши руки, я вийшла з кімнати й попрямувала на кухню. Настав час хоча б поглянути на цей дім і зрозуміти, що він собою являє.

На столі чекали млинці й пузатий чайник, який виглядав так, ніби в ньому заварили не просто чай, а душу. Напій був теплий — отже, я могла пити його без ризику перетворитися на дракона, що вивергає пару.

Я налила повну чашку — майже по вінця, так що теплий напій ледь не перелився через край. Пар піднімався тонкою білою стрічкою, заповнюючи кухню теплим, заспокійливим запахом. Я зробила кілька обережних ковтків, відчуваючи, як тепло розливається всередині, знімаючи залишки ранкової сонливості. Пальці трохи зігрілися, плечі мимоволі розслабилися. Здавалося, цей ранок нарешті обіцяє бути добрим.

Я вже потягнулася до тарілки з млинцями, подумки вирішуючи, з якого почати, коли повітря раптом ніби здригнулося.

Звук був різкий, глухий, неприродний для цього дому — не стукіт і не дзенькіт, а щось схоже на вибух або на той момент у детективах, коли двері вибивають ногою. Мить — і тиша розсипалася на уламки.

Вхідні двері розчахнулися, гупнувши об стіну так, що десь у глибині будинку здригнулося скло. Я інстинктивно здригнулася, серце різко пішло в розгін. На порозі з’явився мій колишній.

Він виглядав так, ніби щойно побачив привида або, що значно ймовірніше, зазирнув у свою банківську виписку після нічного загулу. Волосся скуйовджене, куртка перекошена, погляд — дикий, чужий, ніби він біг сюди. Обличчя було блідим, майже сірим, а під очима залягли тіні, які не сплутаєш із недосипом.

— Сергію, ти що, здурів?! — обурилася я, але одразу помітила, як його трусить і наскільки змарніло обличчя.

Моє обурення обірвалося на півслові, поступаючись тривозі. Його плечі дрібно тремтіли, руки судомно стискалися й розтискалися, ніби він не знав, куди їх подіти.

— Єва… ти тут? — замість відповіді він просто схопив мене в обійми.

Різко, незграбно, занадто сильно. Я відчула, як його трясе — не метафорично, не перебільшено, а по-справжньому, так, що це передавалося моєму тілу. Його дихання було збите, гаряче, рване, мов після довгого бігу або панічної атаки.

— Ну, взагалі-то так. А де ж мені ще бути? — я спробувала відсторонитися.

Його руки не одразу, але все ж послабили хватку. Я відступила на пів кроку, уважно вдивляючись у його обличчя.

— А що ти тут робиш? І чому маєш такий вигляд, ніби пережив апокаліпсис?

Сергій мовчки дивився на мене розфокусованим поглядом, ніби не до кінця розумів, де перебуває. Його очі ковзали по мені, по кухні, по столу з млинцями — але не затримувалися ні на чому, наче мозок відмовлявся складати картинку докупи. Він кліпнув, повільно, важко, і в цій затримці було щось лячне.