3

Єва

Кілька тижнів потому я жила собі тихо-мирно — рівно так, як і планувала. Робота, вихідні в батьків, спокій, гармонія, ніяких драм, ніяких «випадкових зустрічей», ніяких повідомлень о третій ночі з текстом «нам треба поговорити». Я навіть почала підозрювати, що Всесвіт нарешті втомився знущатися з мене й узяв коротку відпустку.

Сергія я офіційно викреслила зі свого життя — жирною лінією, з коментарем «не відновлювати». Родина видихнула так синхронно, ніби ми щойно виграли колективний судовий процес століття. Брат, який і без того мав талант коментувати мої рішення як прокурор на публічних слуханнях, навіть урочисто заявив, що за таку мудрість мені можна ставити пам’ятник. Десь на центральній площі.

А Ліза… ну, Ліза як Ліза. Після нашого останнього «пригодницького вечора» вона зникла десь у столиці, позичивши у мене гроші й залишивши обіцянку повернути їх… коли-небудь. У перекладі з Лізиної — «коли рак свисне». Але мене це навіть не дратувало. Після Сергія, повірте, фінансові борги здавалися дрібницею.

Загалом, усе йшло чудово.

Рівно до того моменту, поки Ліза не повернулася.

Вона з’явилася у моєму житті так само, як і завжди: без попередження, з блиском в очах і з тією інтонацією, від якої в мене одразу починала сіпатися повіка.

І я — як остання наївна душа — дозволила їй знову втягнути мене в черговий бардак. Я навіть не помітила, як погодилася покинути затишний дім, стабільну роботу й вирушити в цю кляту глушину.

«Поверніть ліворуч!» — несамовито верещав мій навігатор.

— Та заткнися ти вже! — зірвалася я. Це було третє «ліворуч» за останні двадцять хвилин. Проблема полягала в тому, що повертати було просто нікуди. Ліворуч — густий ліс, суцільна стіна дерев. Хіба що я раптом відкривала в собі талант водіння бульдозера або спонтанно ставала лісником із бензопилою.

Ви знаєте той момент, коли погоджуєшся на щось, чого зовсім не хочеш, просто щоб не образити людину? А потім ця зараза нахабно цим користується і ще робить вигляд, що це — твоя ініціатива? Я знала. Я була чемпіонкою світу з «добре, я допоможу».

Останні півтори години я методично проклинала свою нездатність сказати «ні». За яким бісом я поперлася в цю Тмутаракань? І все б нічого, якби не одна маленька деталь: бензин ось-ось закінчиться.

Ну, як «ось-ось»… він уже закінчився.

Машина сіпнулася, ніби зібрала останні сили, і померла на місці, видавши останній зітхальний звук, як герой мексиканського серіалу перед рекламною паузою.

— Зашибісь, — констатувала я й вдарила долонею по керму. — Ну і що тепер?

Питання було риторичним, бо відповідати на нього не було кому. Хіба що навігатору, але він, мабуть, усвідомлював масштаби катастрофи й прикидався мертвим. Навіть стрілочка на екрані застигала так, ніби сказала: «не чіпай мене, я в депресії».

— Лізко, якщо я до тебе доберуся, ти не просто отримаєш цей будинок у спадок, ти в ньому й залишишся! — пробурмотіла я, хапаючи телефон. — Ну чудово… Навіть мережі немає в цьому забутому Богом місці!

Я нервово відкинула телефон на пасажирське сидіння й озирнулася.

Надворі вже сутеніло. З одного боку — ліс. З іншого — поле, безкрає і порожнє, як моя віра в людську порядність після Сергія. І в цій красі могло ховатися що завгодно: від голодного кабана до місцевого маніяка на ім’я дядя Коля, який «просто хотів поговорити».

Я відчинила двері, зібралася вийти — і глянула на свої шикарні туфлі від Джиммі Чую. Ці підбори виглядали б розкішно в ресторані й абсолютно безпорадно на сільському бездоріжжі.

— Чудово, просто чудово, — зітхнула я й втягнула ноги назад у салон, ніби туфлі могли образитися на мене за реальність.

Поки не стемніло остаточно, але страх пробути тут усю ніч вже закрадався в мозок. А потім на горизонті з’явилося світло фар.

І тут нормальна людина, можливо, злякалася б. Але не я. Я вже пройшла всі стадії прийняття й тепер просто раділа будь-якому розвитку подій. Навіть якщо це була банда викрадачів органів — ну хоч компанія. І хоч хтось нарешті відповість на моє «1куди мене занесло?».

Я вискочила з машини й почала махати руками так активно, ніби викликала не допомогу, а гелікоптер.

Поряд зі мною зупинилися старенькі «Жигулі». За кермом сидів мужичок років сімдесяти: добряче посивілий, але з хитринкою в очах, ніби він у житті бачив усе — і погане, і смішне, і таке, що краще не згадувати перед сном.

— Ти як тут опинилася? — здивувався він, оглядаючи мене з ніг до голови.

— Доброго вечора! — бадьоро привіталася я, як людина, яка ще намагалася тримати обличчя.

— Доброго… — він примружився. — Проблеми?

— Та так, дрібничка. Їхала в «Боголюбове», але бензин закінчився. Ну і мережі нема, — розвела я руками.

— З мережею у нас завжди так, — чоловік похитав головою. — Але чого ж ти сюди поїхала? Є ж асфальтована дорога.

— Навігатор так сказав!

— От біда з цими штуками! — засміявся він. — Тобі пощастило, що я вирішив скоротити дорогу. Сюди майже ніхто не їздить.

— Доля прихильна до мене… — пробурмотіла я.

— Виходить, що так. А бензин у мене якраз є — щойно купив каністру. Ти просто везунчик!

«Ой, не кажіть», — подумала я, поки він діставав каністру, але вголос лише всміхнулася.

Я намагалася допомогти, але він відмахнувся й почав заливати паливо сам, паралельно розповідаючи про сільське життя так, ніби ми були знайомі сто років.

— А до кого ти їдеш?

— Сама толком не зрозуміла, — я зітхнула. — Подруга отримала у спадок будинок. Попросила допомогти оцінити його.

— Це Петровича будинок? — чоловік примружився, ніби зараз розгадає світову змову.

— Чесно? Не знаю.

— А адреса яка?

— Садова, 5.

Дід знову присвиснув.

— Ну точно, Петровича. У нас тільки він помер недавно. А сьогодні я якраз бачив там білявку незнайому, — додав дід. — То твоя подруга?

— Ліза точно білявка. Виходить, моя.

— Та вона! Я ж навпроти живу. Якраз Зорьку виводив пастися і бачив її. Приємна дівчина, привіталася, ще й Зорька їй сподобалася. А знаєш, яке молоко вона дає? Заходь молоком тебе пригощу.