2

Єва

— Допоможи нам пограбувати одного негідника, який нас обдурив і забрав наші гроші. Іншого способу їх повернути немає!

— Ви з глузду з’їхали? — я повільно подивилася на них по черзі. — Ні, ну щодо Лізки в мене підозри були давно, але ти, Сергію… Ти ж, здається, колись був розумним мужиком. Хоча…

Я махнула рукою. Після того як він «поховав» мене, я щиро вважала, що мене вже нічим не здивуєш. Але Сергію це вдалося.

— Почекай. Ти просто послухай.

Його двадцятихвилинний монолог про «геніальний план» змусив мене серйозно переглянути свої уявлення про людську нахабність.

— До речі, — вийшла я зі ступору, — як ви взагалі тут опинилися разом? Лізо, ти що, все знала?

— Взагалі-то ідея з самого початку була моя, — знизала плечима Ліза. — Але після твого «воскресіння»… — вона замахнулася на Сергія, той спритно ухилився. — От же ж дурень! Живу жінку поховати! Але без нього нічого не вийде. І взагалі, весь цей план у першу чергу в його інтересах. Я просто хочу повернути своє.

— Так і повертайте, — холодно сказала я. — Я тут до чого? Ви взагалі розумієте, у що намагаєтеся мене втягнути? Це, між іншим, кримінальна стаття! — в мені раптом прокинулася правозахисниця. — І взагалі, ця ваша схема звучить як витвір дуже голодної фантазії. Все. Я була зовсім не рада вас бачити, а тепер вимітайтесь. І, Сергію, до речі, ми зустрінемося в суді — на розлученні.

— Та почекай, — він підняв руки, ніби намагався заспокоїти дикого звіра. — Подумай: одним пострілом двох зайців. І від мене позбудешся, і допоможеш хорошим людям.

— А «хороші люди» — це ви двоє? — я засміялася. — Може, нагадати, як ми з Лізою познайомилися? Ти два роки мене зраджував, ще й мав нахабність виставляти мені претензії! Влаштовував сцени, бігав за мною, робив із себе жертву. І тепер я ще й співучасницею маю стати? Ну вже ні.

Я підвелася, демонстративно відчинила двері й обперлася на них, чекаючи, поки ці двоє заберуться геть. Вони важко зітхнули, але таки пішли.

Я прибрала зі столу, переодяглася, відкрила ноутбук і щиро намагалася працювати. Але думки вперто поверталися до історії Сергія. Я довго пручалася, але зрештою здалася — взяла телефон і набрала його номер.

— Їдь до мене.

— Ми тут. Зараз піднімемось.

Я завмерла з телефоном біля вуха, ніби не вірила, що це щойно сталося насправді. Потім повільно опустила руку і подивилася у вікно. Унизу під під’їздом світилися фари — дві яскраві плями в нічній темряві, як очі кота, який уже годину сидить під дверима і чекає, коли його нарешті пустять.

Я закотила очі.

Судячи з швидкості, з якою вони «вже тут», ці двоє не те що під вікнами чатували — вони, мабуть, встигли вивчити графік, розрахувати, скільки часу мені потрібно, щоб зламатися, і навіть зробити ставки.

Дзвінок у двері пролунав майже одразу — короткий, нетерплячий, з ноткою «ми точно знали, що ти відчиниш».

Я повільно підійшла, відчинила… і отримала в обличчя хвилю енергії на ім’я Ліза.

— Я знала! Я знала, що ти погодишся! — радісно вигукнула вона, ніби ми тут збиралися не обговорювати кримінал, а їхати на концерт.

І, не чекаючи дозволу, кинулася мене обіймати.

Від неї пахло холодом з вулиці, дешевими солодкими парфумами і, здається, адреналіном. У Лізи взагалі було два стани: «я вмираю» і «я зараз переверну світ».

— Не тринди, — відрізала я, обережно відштовхуючи її на відстань витягнутої руки. — Я і сама цього ще не знаю. І я ще ні на що не погодилась.

— Єво, ти не права! — вона махнула рукою так, ніби моє «не погодилась» було дрібною формальністю. — Ти тільки на вигляд така правильна. А всередині — чистісінька авантюристка!

— Всередині я зараз людина, яка хоче тиші, — сухо сказала я й перевела погляд на Сергія.

Він стояв трохи позаду, з руками в кишенях, і виглядав так, ніби прийшов не до своєї колишньої дружини, а на співбесіду, де ще не вирішили брати його чи ні. Очі в нього були втомлені. І винні. Або просто добре зіграна маска — хто його знає.

— Проходьте, — кинула я й відійшла вбік. — Але тільки без театру. Театр у нас тут уже був.

Ліза проскочила першою, як куля. Сергій зайшов тихіше. Надто тихо. І це мене дратувало навіть більше, ніж Лізині обійми.

Я зачинила двері й відчула, як квартира раптом стала меншою. Тіснішою. Бо з ними двома в ній з’явилася не просто присутність — з’явилася історія. Та сама, яку я так старанно намагалася викинути з голови.

— Гаразд, — я важко зітхнула й сіла на диван. — Давайте ще раз. Повільно. З усіма подробицями. І тільки спробуйте збрехати.

— Ой, як мені подобається твій тон, — прошепотіла Ліза, але слухняно замовкла.

Сергій мовчки сів у своє улюблене крісло. Сам факт, що він досі пам’ятав, яке воно «улюблене», мене вивів із себе. Ніби він мав право на будь-які «улюблені» речі в моєму домі.

Ліза ж просто впала на підлогу, підклавши ноги під себе, ніби це була її квартира та її ніч. Витягла з пакета печиво й одразу почала хрумтіти, наче так і треба — розповідати про афери під печиво і чай.

— Мабуть, почну я, — сказала вона й кивнула Сергію. Той лише махнув рукою: мовляв, давай.

Я схрестила руки й приготувалася. Психологічно. Фізично. Юридично. Усе як у родині юристів: перед тим як слухати дурницю, треба мати внутрішній протокол.

— Отже. Я родом з села, — почала Ліза з таким виглядом, ніби це одразу пояснювало все — і рішення, і помилки, і те, що ми зараз тут сидимо. — Приїхала сюди три роки тому. Хотіла вступити до театрального. Виховувала мене бабуся. Коли вона померла, залишила мені будинок. Але я мріяла про велике місто. Продала його, хотіла купити тут квартиру, але…

— Але грошей вистачило хіба що на гараж? — скептично припустила я, хоч уже знала, що вона зараз гордо мене виправить.

— На кімнату на краю міста! — обурено випалила Ліза, наче це було серйозним апгрейдом. — Але я хотіла квартиру.