1

Єва

Мене звати Єва, і я народилася в родині спадкових юристів. Якщо точніше — у справжньому юридичному культі, де кожен член сім’ї знає про кримінальний кодекс більше, ніж про власних дітей.

Мій тато очолює одну з найвідоміших адвокатських контор країни. Він успадкував її від свого батька, той — від свого, а той, підозрюю, ще від самого князя Ярослава Мудрого, який у вільний від державотворення час підписував позовні заяви.
Хто в нашій родині не юрист? Хмм… Ах так. Я.

Мама — блискуча процесуалістка. Тато — стратег і майстер судових баталій. Дядько з тіткою — корпоративне право. Брат — криміналіст із холодною головою та ще холоднішим поглядом. Двоюрідна сестра — міжнародне право, бабуся — людина, яка могла б виграти суд навіть проти гравітації, а дідусь… дідусь був легендою.

Якщо в цій країні траплявся гучний судовий процес, була дуже висока ймовірність, що серед адвокатів у залі сидів хтось із моїх родичів. Або кілька одразу.

Тож коли я одного прекрасного дня заявила, що не хочу бути юристом, у сім’ї почали виникати серйозні підозри щодо моєї психічної стабільності. Втім, вони й раніше сумнівалися в моїй адекватності — ще з дитинства, коли я з підозрілою завзятістю малювала, ліпила, переставляла меблі й вигадувала простори замість того, щоб захоплено слухати про судову практику.

У дитинстві мене часто брали на так звані «сімейні обіди», які насправді були не обідами, а скоріше виїзними юридичними засіданнями. Я сиділа між дорослими, слухала слова, яких не розуміла, і дивилася, як вони сперечаються так, ніби від цього залежить доля світу. Мені здавалося дивним, що люди можуть так палко говорити про папери, підписи й формулювання, і водночас не помічати, що поруч сидить дитина, якій просто нудно.

Поки вони сперечалися, я малювала. На серветках, на полях документів, у зошитах брата. Малювала кімнати, сходи, дивні вікна, світло, якого не було в реальності. Мене сварили, відбирали ручки, казали, що «серйозні люди так не роблять». І, здається, саме тоді я вперше зрозуміла: я не хочу бути серйозною людиною з їхнього світу.

Найбільше мене бісили суботні «родинні вечори». Це була мамина геніальна ідея — відпочивати від роботи, обговорюючи роботу. Усі збиралися за великим столом, діставали елітний алкоголь і з серйозними обличчями розбирали справи фірми. Єдина різниця між цим і робочою нарадою полягала в тому, що замість кави були віскі, а замість конференц-залу — наша їдальня.

Я сиділа за столом, усміхалася в потрібних місцях і кивала, коли хтось дивився в мій бік, але внутрішньо була десь далеко. Іноді рахувала, скільки разів тато піднімає келих, іноді — скільки хвилин триває одна й та сама розмова. Час на цих вечорах тягнувся особливо повільно, наче йому самому було соромно тут бути.

У якийсь момент я зрозуміла, що відчуваю себе гостею у власній родині. Не ворогом, не бунтаркою — просто зайвою. Вони були єдиним механізмом, що працював без збоїв, а я — деталькою не з того набору. І що довше я сиділа за тим столом, то сильніше хотіла з нього встати й більше ніколи не повертатися.

Я ж у такі дні намагалася терміново знайти собі надзвичайно важливі справи. Прибрати шафу. Вивчити історію дизайну Відродження. Захворіти. Будь-що, аби не брати участі в цьому святі бюрократичної душі.

І саме на одному з таких «теплих сімейних вечорів» я й повідомила, що планую вступати до архітектурного.

Тато ледь не вдавився своїм вісімнадцятирічним віскі.
Мама побігла по валер’янку.
Брат покрутив пальцем біля скроні, демонструючи повну впевненість у тому, що мій мозок давно пішов у безстрокову відпустку.

І лише дідусь — людина, яка, здається, вже втомилася від усього цього юридичного клану, — несподівано став на мій бік. Перед моїм випускним він узагалі вчинив нечуване: купив будиночок біля моря, залишив фірму на тата й пішов насолоджуватися життям.

Дідусь ніколи не читав мені нотацій. Він умів мовчати так, що це мовчання говорило більше, ніж усі промови моїх батьків разом узяті. Якось ми сиділи з ним на терасі, і він раптом сказав, дивлячись у далечінь, що найбільша помилка в житті — це прожити його за чужим сценарієм.

Тоді я ще не до кінця розуміла, що він мав на увазі. Але згодом усвідомила: він був єдиним у нашій родині, хто не просто говорив про свободу вибору, а реально за неї заплатив. І, мабуть, саме тому він так легко дозволив мені бути собою.

Того вечора, коли я повідомила про свої плани, він уважно подивився на всіх і спокійно сказав:

— Відчепіться від дівчини. Їй самій вирішувати, ким бути.

Я й до того його обожнювала, але після цих слів він для мене остаточно став святим.

Заручившись підтримкою найавторитетнішого члена сім’ї, я вступила на факультет дизайну інтер’єру.

Батьки ще довго чекали, що я схаменуся. Що це просто бунт. Тимчасове захоплення. Але з кожним роком навчання я лише сильніше переконувалася: це було єдине правильне рішення в моєму житті.

Ще одним бонусом став університет в іншому місті. А це означало свободу. Відсутність тотального контролю. Коли тато дізнався, що я планую жити в гуртожитку, він припинив зі мною розмовляти. У підсумку мені купили двокімнатну квартиру в центрі міста.
Дідусь теж не залишився осторонь і «скромно» підкинув мені під під’їзд новенький Porsche Cayenne.

Я була щаслива. Навчання захоплювало, і мені навіть запропонували практику в доволі відомій архітектурній фірмі. Думаю, без родинних зв’язків не обійшлося, але цього разу я була їм щиро вдячна.

Саме там я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

Якби я тоді знала, у що це виллється, обходила б ту фірму десятою дорогою, перехрестилася б і, можливо, навіть прочитала інструкцію «Як уникнути фатальних рішень». Але тоді мені здавалося, що все складається ідеально.

На практику я потрапила під керівництво Доманського Сергія Дмитровича — молодого, симпатичного спеціаліста відділу дизайну інтер’єру. Справжній офісний Аполлон, у якого були закохані всі дівчата в компанії. Хтось — таємно, хтось — цілком відкрито.