Розділ 17

Ранок огорнув тривожний клекіт птахів. Кафце піднявся на світанку, з легкою посмішкою спостерігаючи за замком, що ще не прокинувся після нічних гулянь. Він умився, привів себе до ладу, одягнув випраний одяг, причепурив бороду і сів писати листа Ясону. Від хлопчика не було відповіді, але таке траплялося: інколи листи губилися по дорозі й навіть не доходили до адресата. Тому Кафце вирішив написати ще одного листа, захоплено розповідаючи, які книги йому вдалося побачити в бібліотеці, скільки тут цікавих людей і місць, і жодного слова про брата. Тільки-но він закінчив і переглянув лист востаннє, як у двері постукали. Кафце потер очі й підвівся, щоб відчинити, але замок скрипнув, і двері відчинилися.

Перед ним стояла прекрасна жінка з темними очима, довгим волоссям і усмішкою.

– Ти брат Ройзенда? – запитала вона, не чекаючи відповіді, і усміхнулася. – Чула, що янголи дуже добре до тебе ставляться? – Вона підійшла ближче, злегка розтулила губи і зупинилася за крок до нього.

Чорна сукня сяяла сріблими нитками.

Невидимий бар'єр, яким Кафце огорнув себе, почав тріщати.

Фоне хотів відступити, але за спиною був стілець, далі тільки стіна.

– Все не так, – м'яко почав він, але його одразу перебили. Жінка притулила палець до його губ, наказуючи бути тихим і не перебивати її. Кафце не міг відвести погляду, настільки вона була жіночною, прекрасною і таємничою. Її глибокі темні очі палали маленьким вогником, випромінюючи щось диявольське та грізне.

– Янголи завжди знаходять собі слуг, таких, як ти: чесних, коли потрібно, вірних, навіть фанатичних. Чи ти не такий? – Вона підійшла ще ближче, зазираючи йому у вічі, й провела гарячими пальцями по його щоках. Кафце охопив страх, але він схопив її за руку і змусив відійти від себе.

Жінка лише розсміялася. Він підозрював, що це зовсім не жінка, а демон у людському образі. Вона кружляла на високих підборах, усміхаючись і демонструючи рівний ряд білосніжних зубів.

– Що тобі потрібно?

– Ах, мені? Нічого, друже, лише твоя душа! Та вона вже моя! Як і душа Анни. Ти ж цього хотів, патере?

Жах сильними руками стиснув його горло. І Кафце почав задихатися.

Холодний піт облив його, і він прокинувся, перевертаючись на холодному простирадлі й тремтячими руками тримаючи ковдру. Сонце ще не зійшло, було темно і сіро. Схопившись, він втомлено потер лице, приводячи себе до тями. Біля себе він знайшов склянку води, залишену ще з вечора. Змочивши губи, він випив майже половину.

– О, янголе небесний, хто вона? Невже демони можуть бути так близько?

Кафце вірив, що це був не просто сон, не жах, створений його думками та страхами, а привид пекла, що пройшов крізь стіни, бродив довгими коридорами й прийшов до нього. Можливо, уві сні рогів не було видно, але зараз він точно знав: нічна гостя була демоном. Усе вказувало на це.

– Отже, моя душа зацікавила демонів, – він потер підборіддя, потім щоки й підвівся, оглядаючи своє помешкання. Кімната була справді дуже гарна й вишукана, з оздобленням у сріблі та золоті, величезними світлими вікнами й простором, – і зітхнув. Попри всю велич, замок не був домом: бракувало затишку, тепла, рідних стін. – Не дивно, не дивно, – пробурмотів він собі під ніс і пройшов до сусідньої кімнати, де на нього чекали свіжа вода та новий одяг.

Сьогодні у нього був вільний день, який він міг присвятити простому людському заняттю — роздумам. Незабаром після їхньої розмови Ройзенд дізнався, що страшний для нього день перенесли через загострення ситуації з демонами. Тому він весь час витрачав на підготовку кожного слова, кожної паузи між ними та інтонації. Він проводив години перед дзеркалом, і Кафце це втомлювало. Так, йому хотілося підтримати брата, але не тоді, коли він знав весь виступ напам'ять, і той йому навіть снився. Майже кожної ночі Кафце бачив сон, у якому до янголів йде не брат, а він сам, і зізнається у всьому, замінивши лише ім’я.

Кафце тряхнув руками, провів по бороді та пригладив волосся, дивлячись на себе в дзеркало, як це робив Ройзенд. Заглядати собі у вічі було страшно, але звідти на нього дивився змучений майже старий чоловік. По гладкій поверхні ковзав його привид або, можливо, сама душа, яка дивилася очима, повними жалю та болю, зі зморшками біля очей і на чолі. Кафце схилив голову, заплющивши очі, немов ховаючи погляд від самого себе. Його душа була відкритою книгою — звичайною, у сірій обкладинці з жовтого паперу, який нікому не цікавий, бо був... нецікавим, сумним, огидним — такий світлий чоловік і такий жахливий вчинок.

— Якби я тільки міг повернутися, я б ніколи не вчинив так само, — сказав Кафце й легенько посміхнувся, сумно розтягуючи кутики рота.

Як і щоранку, Кафце прямував до брата, щоб заглянути йому у вічі та переконатися, що все гаразд. Сьогодні Ройзенд його не чекав. Фоне це зрозумів, коли кабінет, як і всі кімнати Ройзенда, були зачинені, але за дверима чулися голоси. Тому він не став затримуватися і попрямував у королівський сад, де мав зустрітися з деякими людьми. Або не людьми.

Королівський сад був перлиною всіх садів королівства, найгарнішим місцем, оточеним велетенським парканом з білого каменю та ґратами. Біля кожних воріт стояли охоронці. Здавалося, що за порядком у саду стежили краще, ніж у самому замку. Відчувши перший дотик холодного вітру до відкритого обличчя та долонь, Кафце видихнув хмаринку пари, що майже одразу зникла у повітрі, й натягнув плащ на плечі. Сьогодні було холодніше, ніж учора, зима вже майже захопила свої володіння на кілька місяців, і все починало дихати холодом та морозом. Це не дуже подобалося Кафце, адже потрібно було топити не тільки будинок, а ще й церкву та періодично навідуватися до хворих і старих, щоб забезпечити їх теплом. Іноді, коли ставало дуже холодно, Кафце збирав усіх у церкві, де було кілька теплих і затишних кімнат, які можна було обігріти, але сам намагався там не залишатися. Ясон не міг довго перебувати всередині — від ладану та запаху воску йому ставало зле, він починав кашляти і задихатися, тому Фоне навіть перевдягався, щоб не завдавати хворобливій дитині більше клопоту.