Форт. туди і назад. (коротка оповідка)

Експедиція

Тараканівські тумани, мляво витікають з чорних провалів казематів, розгортаючись щільним молочним випаром, що густішає з кожним кроком углиб форту.

Я стояв перед головною потерною, вдихаючи вологе повітря з гострим запахом сирого каменю, вапна та міді. Ліхтар у моїй руці спрямовував на розбитий арковий вхід важкий жовтий промінь. На стінах із крихкої цегли тріпотіли довгопелі тіні.

Марк зник тут чотири дні тому. Він був професіоналом. Ми пройшли з ним десяток об'єктів - від закинутих шахт Донбасу до вентиляційних шахт і секретних лабораторій Чорнобильської зони. Марк відзначався винятковим раціоналізмом. Коли інші, у чомусь, бачили фантомів, він дістав із рюкзака спектрометр і доводив, що галюцинації викликані спорами рідкісного підземного грибка. Його аргументи завжди спиралися на залізобетонні наукові факти. Чогось надприроднього для нього просто не існувало.

Минулого вівторка об одинадцятій вечора він подзвонив мені. Його голос, незвично стурбований, лунав якось глухо, наче з перешкодами.

«Я знайшов нульовий ярус, Олексію. Це лінза. Вона…»

Зв'язок перервався. Наступного ранку його позашляховик виявили на узліссі біля залізничного насипу. Двері були прочинені, ключі стирчали в замку запалювання, а рюкзак із базовим спорядженням лежав на задньому сидінні. З собою він узяв тільки планшет, потужний прожектор і свій улюблений цифровий диктофон.

Крок під склепіння.

Темрява всередині була густою та відчутною, вона повністю поглинала світло. Промінь мого ліхтаря, розрахований на добру сотню метрів, згасав вже за двадцять, розчиняючись у зеленуватому серпанку. За спиною миттєво зникли всі звуки зовнішнього світу: шелест вечірнього вітру, шум потяга та цвіркотіння комах. Простір залило моє власне дихання та чіткий, ритмічний стукіт важких черевиків об вологе каміння.

На стіні біля входу свіжіла графіті-помітка балончиком: «ТУТ БОГА НЕМАЄ». Нижче, дрібнішим шрифтом і виразно рукою Марка, був надряпаний цвяхом символ - трикутник, перекреслений вертикальною лінією. Це наш умовний знак: «Пішов углиб. Чекай».

- Марку! - гукнув я.

Звук миттєво згаснув, глухо відбившись від стін, ніби я крикнув усередині замкненої бочки.

Я дістав портативний дозиметр і аналізатор. Дозиметр показував норму - 12 мікрорентген. Газоаналізатор підтверджував безпечний рівень газів. Отже, Марк залишався у притомному стані й рухався далі свідомо.

Я рушив далі. Центральний коридор вів до внутрішнього двору. Ліворуч і праворуч зяяли чорні провали казематів - колишні артилерійські склади, казарми, пекарня та морг. Тепер це були порожні проломи в тілі велетенського кам'яного монстра.

Під ногами щось хруснуло. Я опустив ліхтар.

У багнюці лежав світлофільтр від фотоапарата Марка. Скло було розтрощене на друзки, а металева оправа зігнута ледь не у вісімку. Поруч у грязюці карбувався чіткий відбиток босої ноги - величезної, витягнутої, з непропорційно довгими пальцями, що глибоко втопали в глині. Довжина сліду, на око, сягала сантиметрів п'ятидесяти.

Я завмер, відчуваючи, як загривок вкривається крижаним потом. Присів і торкнувся краю відбитка. Вода в ньому залишалася прозорою - слід залишили кілька годин тому.

Розділ 2.

лабіринт

Про всяк випадок дістав із кобури "Форт-12", зняв зі запобіжника і дослав патрон у патронник. Важкість металу в долоні повернула відчуття впевненості. Раціональна частина свідомості, вимагала негайно повернути назад, сісти в машину і викликати рятувальників, проте екстрені служби відмовляться йти в нижні каземати ще й вночі.

Але До ранку Марк міг загинути.

Я вийшов у внутрішній двір. Велетенський трапецієподібний фортечний колодязь заливало зеленувате сяйво місяця, що пробивалося крізь густу крону дерев, які давно вже росли прямо на даху. Рослинність тут здавалася химерною: ліани й виткі пагони глибоко вростали в цеглу, утворюючи єдину біомеханічну структуру.

На протилежному боці двору зяяв вхід до гарнізонної церкви.

Саме туди вів ланцюжок босих слідів. Поруч із ними з'явилася ще одна вервичка - чіткі відбитки берців Марка. Вони йшли паралельно, але кроки Марка були неприродно широкими: він або біг, або його тягли силоміць.

Я перетнув двір, тримаючи зброю напоготові. Повітря холоднішало. Температура стрімко падала - з рота почали вириватись клуби пари.

Усередині церкви панував повний розгром. Вівтарна частина була вивалена, а в підлозі зяяв глибинний пролом. Офіційні схеми форта вказували лише на два основні поверхи та сухий рів, повністю виключаючи існування вертикальних шахт у центрі храму.

Пролом мав випалені, ідеально круглі краї. З глибини шахти виривався тонкий, високий звук, схожий на гудіння несправного трансформатора, яке переривалося ритмічним шепотом.

Підповзши до провалля я посвітив углиб. Промінь вихопив із темряви металеві скоби, вбиті в стіну. Вони вкрилися свіжою, вологою іржею. На першій скобі висіла смужка яскраво-жовтої тканини від куртки Марка.

- Марку, бляха, для чого ти туди поліз… - прошепотів я.

Закріпивши ліхтар, зручніше перехопив пістолет і розпочав спуск.

Шахта йшла вниз, і здавалось що вона немає дна. Червона австрійська цегла поступово поступалася місцем темно-сірому бетону. Його поверхня була дзеркально-полірованою і випромінювала слабке, і якесь бридке тепло.