Розділ 23. Перемога або поразка?

Фінал квесту був через тиждень. Ми готувалися, як ніколи. Але коли настав день фіналу, ми дізналися, що переможців буде двоє: одна команда отримає перше місце, інша - друге. І лише перше місце давало стажування в Німеччині.

- Ми маємо перемогти, - сказала я.

- Ми переможемо, - сказав Максим. - Або ні. Але ми будемо разом.

- Ти завжди такий спокійний, - сказала я.

- Ні, - він усміхнувся. - Я хвилююся. Але я не показую.

- Чому?

- Тому що поруч ти, - він узяв мою руку. - І я не хочу, щоб ти бачила мене слабким.

- Ти не слабкий, - сказала я. - Ти - найсильніший, кого я знаю.

Він поцілував мене в чоло.

Фінал проходив у великій актовій залі. Було гамірно, студенти хвилювалися, викладачі займали свої місця. На сцені стояв декан із суворим виразом обличчя.

- Шановні студенти! - оголосив він. - Сьогодні фінал Хімічного квесту. Переможці отримають стажування в Німеччині. Бажаю всім успіху!

Завдання було складним. Нам потрібно було розв'язати комплексну задачу за годину. Я відчувала, як адреналін підіймається.

Ми працювали як одна команда. Я розв'язувала органічну частину, Максим - фізичну, Оксана - неорганічну, Андрій - аналітичну.

Коли час вийшов, ми здали роботи.

- Як ви? - запитала Оксана.

- Добре, - сказала я. - Здається, ми впоралися.

- Я теж так думаю, - додав Андрій.

Ми чекали результатів. Годинник цокав повільно. Я тримала Максима за руку.

- Хвилюєшся? - запитав він.

- Так, - зізналася я.

- Я теж, - сказав він. - Але незалежно від результату, я пишаюся тобою.

- Я тебе теж.

Нарешті декан підвівся.

- Результати, - сказав він. - Перше місце - команда №3. Друге місце - команда №5.

Я відчула, як щось стискається в грудях. Ми не перемогли. Ми посіли друге місце.

Але потім декан додав:

- Через високі результати ми надаємо додаткове стажування для двох студентів із команди №5. Соломія Коваленко та Максим Левицький.

Я завмерла.

- Що? - прошепотіла я.

- Ми їдемо, - сказав Максим. - Ми їдемо разом.

Він обійняв мене й закружляв.

- Ми їдемо! - вигукнув він.

Я сміялася й плакала одночасно.

- Я не вірю, - сказала я.

- Повір, - він поставив мене на землю й подивився в очі. - Ми їдемо до Німеччини. Разом.

Він поцілував мене.

Усі аплодували. Андрій і Оксана підбігли до нас і обійняли.

- Ви неймовірні! - сказала Оксана.

- Я знав, що ви зможете, - додав Андрій.

- Це не тільки ми, - сказала я. - Це вся команда.

- Так, - сказав Максим. - Але стажування - це для нас.

Він підморгнув мені.

Того вечора ми святкували. Ми сиділи в кав'ярні, пили каву, сміялися, згадували всі моменти квесту.

- Знаєш, - сказав Максим, коли ми залишилися вдвох. - Я ніколи не думав, що зустріну когось, як ти.

- Я теж, - сказала я. - Ти змінив моє життя.

- А ти - моє, - він узяв мою руку. - І я не хочу, щоб це змінювалося.

- Не зміниться, - сказала я. - Ми разом. Назавжди.

Він поцілував мене. Під зорями, у затишній кав'ярні, серед книг і кави.

І я знала: це - щастя. Справжнє. Наше.