Розділ 20. Протистояння або зізнання

Після розмови з Катериною я почувалася впевненіше. Але десь у глибині душі залишився той самий страх. Страх, що я недостатньо хороша. Що я не варта його. Що одного разу він прокинеться й зрозуміє, що помилився.

Ці думки гризли мене зсередини. І одного вечора, коли ми сиділи в моїй кімнаті й готувалися до другого туру квесту, я не витримала.

- Левицький, - сказала я, відкладаючи підручник. - Мені потрібно поговорити з тобою.

Він підняв голову.

- Що сталося?

- Я не можу більше тримати це в собі, - сказала я. - Я постійно думаю про те, що я недостатньо хороша для тебе. Що ти заслуговуєш на когось кращого. Когось, хто не плутає кислоти, не спалює омлети, не ревнує до кожної дівчини.

Він подивився на мене. Його очі були серйозними.

- Коваленко, - сказав він. - Ти що, серйозно?

- Так, - сказала я. - Я боюся, що одного разу ти прокинеться й зрозумієш, що я - не та, хто тобі потрібна.

Він підвівся й підійшов до мене. Він узяв мої руки й подивився в очі.

- Ти дурна, - сказав він. - Ти неймовірно дурна.

- Що?

- Ти не бачиш того, що бачу я, - сказав він. - Ти не бачиш, як ти світишся, коли щось розумієш. Ти не бачиш, як ти смієшся, коли я жартую. Ти не бачиш, як ти змінюєш усе навколо себе. Ти - найкраще, що трапилося зі мною. І я не хочу нікого іншого.

Я відчула, як сльози навертаються на очі.

- Але я...

- Ніяких «але», - він приклав палець до моїх губ. - Ти - та, хто мені потрібна. Ти - та, кого я кохаю. І я не збираюся відмовлятися від тебе через твої страхи.

Він обійняв мене. Міцно, ніжно.

- Я кохаю тебе, Соломіє, - сказав він. - І я хочу, щоб ти знала: я нікуди не піду. Я завжди буду поруч.

Я відчула, як сльози течуть по щоках. Але це були сльози полегшення.

- Я тебе теж кохаю, - прошепотіла я.

Він відсторонився й подивився на мене.

- Тоді давай припинимо цю розмову, - сказав він. - І почнемо готуватися до квесту. У нас мало часу.

Я засміялася крізь сльози.

- Домовилися.