Розділ 18. Ревнощі? Не моя справа

Наступного дня після книжкового клубу я прийшла до університету з легкою усмішкою на обличчі. Усе здавалося ідеальним. Сонце світило, птахи співали, а моє серце билося в ритмі щастя. Я відчувала, що ніщо не може зіпсувати мій настрій.

Але потім я побачила її.

Вона стояла біля входу до хімічного корпусу й розмовляла з Максимом. Висока, струнка, з довгим світлим волоссям, яке спадало на плечі хвилями. На ній був елегантний светр і джинси, а на обличчі - ідеальний макіяж, який підкреслював її блакитні очі. Вона сміялася, торкалася його плеча, і він усміхався у відповідь.

Я відчула, як у грудях щось стискається. Холодний, липкий страх розлився по всьому тілу. Це була ревнощі. Я не хотіла цього визнавати, але вони були. Вони заповнювали кожну клітину мого тіла, змушуючи серце калатати швидше, а долоні - пітніти.

Я стояла й дивилася, як вони розмовляють, і відчувала, як усередині наростає біль. Він сміявся з її жартів. Він дивився на неї. Він торкався її руки. І я не могла цього витримати.

- Коваленко! - почула я голос.

Я обернулася. Максим ішов до мене з легкою усмішкою на обличчі. Він не помітив мого стану. Він не зрозумів, що я відчуваю.

- Ти чого стоїш? - запитав він. - Ходімо на пару.

- А хто це? - я кивнула на дівчину, намагаючись, щоб голос звучав байдуже. Але він тремтів.

Він подивився туди й усміхнувся ще ширше.

- Це моя двоюрідна сестра, - сказав він. - Вона приїхала провідати мене.

Я завмерла. Моя голова відмовилася сприймати цю інформацію.

- Сестра? - перепитала я, відчуваючи, як шок змінюється на подив. - Ти впевнений?

- Абсолютно, - він засміявся. - Коваленко, ти ревнувала?

- Ні, - сказала я швидко, але мій голос звучав невпевнено. - Я просто... запитала.

- Ти ревнувала, - він підійшов ближче й узяв мою руку. - Це мило.

- Ні, не мило! - я відчула, як обличчя стає червоним. - Я просто... я не знала, що в тебе є сестра.

- Ну, тепер знаєш, - він повернувся до дівчини й помахав їй. - Ходімо, я тебе познайомлю.

Ми підійшли до неї. Вона стояла й дивилася на нас із легкою усмішкою.

- Це моя двоюрідна сестра, Катерина, - сказав Максим. - Вона навчається в медичному університеті. Катю, це Соломія.

Катерина простягнула мені руку. Її потиск був міцним і впевненим.

- Дуже приємно, - сказала вона. - Максим багато про тебе розповідав. Я дуже хотіла познайомитися.

Я відчула, як у грудях розливається тепло.

- Він розповідав? - запитала я.

- Так, - вона засміялася. - Він не замовкає про тебе. Я вже думала, що ти - якась вигадана героїня.

Я подивилася на Максима. Він стояв із легкою усмішкою, і в його очах був той самий вогник.

- Ти не вигадана, - сказав він тихо. - Ти - реальна. І я дуже радий, що ти є.

Я відчула, як земля знову стає твердою під ногами. Усі мої страхи, усі сумніви - вони зникли.

- Дуже приємно познайомитися, - сказала я Катерині. - Вибачте, що я... що я була такою...

- Ревнивою? - вона підморгнула. - Не переймайся. Я б теж ревнувала, якби в мене був такий хлопець.

Максим засміявся.

- Катю, ти мене бентежиш.

- Це була мета, - сказала вона.

Ми постояли ще трохи, поговорили. 

Катерина виявилася дуже приємною дівчиною - розумною, дотепною, з чудовим почуттям гумору. Вона розповідала про своє навчання, про плани, про те, як вони з Максимом росли разом.

- Він завжди був таким, - сказала вона, показуючи на Максима. - Серйозним, зосередженим. Але коли він почав говорити про тебе, я побачила в ньому зміни. Він став м'якшим. Він почав усміхатися частіше. Це ти змінила його.

Я відчула, як щоки стають теплими.

- Я не думаю, що я змінила його, - сказала я. - Він завжди був таким.

- Ні, - Катерина похитала головою. - Він був іншим. Ти зробила його кращим.

Максим узяв мою руку.

- Вона має рацію, - сказав він. - Ти зробила мене кращим. І я вдячний тобі за це.

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Але це були сльози щастя.

***

Пізніше, коли Катерина пішла, ми залишилися вдвох. Ми сиділи на лавці в університетському парку, тримаючись за руки.

- Коваленко, - сказав Максим. - Ти сьогодні була дуже милою.

- Милою? - я подивилася на нього.

- Так, - він усміхнувся. - Ти ревнувала. Це було чарівно.

- Я не ревнувала, - сказала я, але мій голос звучав невпевнено.

- Ти ревнувала, - він нахилився ближче. - І це мені сподобалося.

- Чому?

- Тому що це означає, що я тобі небайдужий, - сказав він. - Тому що ти боїшся мене втратити.

Я відвела погляд.

- Боюся, - зізналася я. - Я дуже боюся тебе втратити.

Він узяв моє обличчя в руки й повернув до себе.

- Ти ніколи не втратиш мене, - сказав він. - Я нікуди не піду. Я завжди буду поруч.

Він поцілував мене. Легко, ніжно, як завжди. Я відчула, як тепло розливається по всьому тілу.

Коли він відсторонився, я подивилася йому в очі.

- Максиме, - сказала я. - Я кохаю тебе.

- Я тебе теж кохаю, - відповів він.

Ми сиділи на лавці, дивилися на осіннє листя, яке падало з дерев, і я знала: це - наш момент. І ніщо не зможе його зруйнувати.

***

Того вечора я написала у своєму щоденнику:

"Сьогодні я зрозуміла одну важливу річ. Ревнощі - це не слабкість. Це знак того, що тобі небайдужа людина. Але важливо не дати ревнощам зруйнувати те, що ви побудували. Важливо довіряти. І я довіряю йому. Я довіряю нам."

Я заховала щоденник під подушку й усміхнулася. Моє серце було повне тепла. І я знала: це - тільки початок.