Розділ 13. Перший тур квесту

«Коли поруч правильна людина, енергія виділяється сама собою.»

Ранок другого туру почався з дощу. Сіре осіннє небо заливало університетський двір холодними краплями, і вітер гойдав голі гілки каштанів. Я стояла біля вікна в коридорі гуртожитку й дивилася на цю похмуру картину, намагаючись заспокоїти своє серце, яке калатало, як божевільне.

- Коваленко, - почула я голос за спиною. - Ти готова?

Я обернулася. Максим стояв у дверях своєї кімнати, одягнений у чорний светр і темні джинси. Він виглядав так само спокійно, як завжди, але в його очах я помітила легке хвилювання.

- Готова, - сказала я, намагаючись, щоб голос звучав впевнено. - А ти?

- Я завжди готовий, - він усміхнувся тією своєю легкою усмішкою. - Але сьогодні я хвилююся більше, ніж зазвичай.

- Чому?

Він підійшов ближче.

- Тому що сьогодні ми разом, - сказав він тихо. - І я хочу, щоб у нас усе вийшло.

Я відчула, як тепло розливається в грудях.

- У нас усе вийде, - сказала я. - Ми ж команда.

- Найкраща команда, - додав він.

Ми вийшли з гуртожитку під дощем. Він тримав парасольку наді мною, і ми йшли поруч, відчуваючи, як краплі стукають по тканині.

- Левицький, - сказала я. - Ти завжди такий турботливий?

- Тільки з тобою, - він усміхнувся. - З іншими я холодний, як азот.

- Це комплімент?

- Так, - він подивився на мене. - Ти - єдина, хто змушує мене танути.

Я відчула, як щоки стають червоними. Він знову переміг.

***

У великій аудиторії зібралося близько п'ятдесяти студентів - по чотири команди від кожного факультету. Було гамірно, люди хвилювалися, повторювали формули, перевіряли ручки та калькулятори. На сцені стояв декан із суворим виразом обличчя.

- Шановні студенти! - оголосив він. - Сьогодні ви проходите письмовий тур Хімічного квесту. Він складається з трьох частин: неорганічна хімія, органічна хімія та фізична хімія. У вас три години. Починайте!

Він махнув рукою, і викладачі почали роздавати завдання.

Я взяла свій аркуш і подивилася на перше завдання. Моє серце завмерло. Це було складніше, ніж я очікувала.

- Все добре? - почула я шепіт Максима. Він сидів поруч і дивився на мене.

- Все добре, - сказала я. - Просто хвилююся.

- Ти впораєшся, - він усміхнувся. - Ти найрозумніша дівчина, яку я знаю.

Я відчула, як упевненість повертається.

Я почала писати. Ручка бігала по паперу, формули одна за одною вилітали з моєї голови. Я відчувала, як адреналін підіймається, як думки стають чіткими й точними.

Перша частина - неорганіка. Я легко впоралася з нею. Друга - органіка. Тут було складніше, але я згадала все, що ми вчили з Максимом. Третя - фізична хімія. Я замислилася на кілька хвилин, але потім знайшла правильне рішення.

Коли я закінчила, я подивилася на годинник. Залишилося ще п'ятнадцять хвилин.

Я підняла голову й побачила, що Максим уже закінчив. Він сидів і дивився на мене з легкою усмішкою.

- Як ти? - прошепотів він.

- Добре, - сказала я. - Здається, я впоралася.

- Я знав, - він підморгнув.

Коли час вийшов, ми здали роботи й вийшли в коридор.

- Це було неймовірно! - сказала Оксана, яка вибігла з аудиторії слідом за нами. - Я так хвилювалася, але все вийшло!

- Я теж, - додав Андрій. - Але ми молодці!

Ми стояли в коридорі, обговорюючи завдання. Я відчувала, як у грудях розливається гордість. Ми зробили це. Ми пройшли перший тур.

- Коваленко, - почула я голос Максима. - Ти сьогодні була чудовою.

- Дякую, - сказала я. - Ти теж.

Він підійшов ближче й узяв мою руку.

- Я хочу, щоб ти знала, - сказав він. - Я пишаюся тобою.

Я відчула, як сльози навертаються на очі. Але це були сльози щастя.