Розділ 6. Книжковий клуб чи катастрофа?

Аня була справжнім ентузіастом книжкових клубів. Вона постійно носилася зі списками книг, рекомендувала всім підряд читати класику й мріяла створити власний клуб. Її кімната була заставлена стелажами з книгами - від старих, пожовклих томів до новеньких, із хрусткими сторінками, які пахли типографською фарбою.

Я любила Аню. Вона була доброю, щирою й завжди знала, як підняти настрій. Але іноді її ентузіазм був надто... інтенсивним.

- Соль, - сказала вона одного вечора, сидячи на моєму ліжку з горнятком чаю. Вона виглядала так, ніби щойно виграла в лотерею - очі горіли, а на обличчі сяяла широка усмішка. - Я записала нас обох у книжковий клуб!

Я відірвалася від підручника з органічної хімії й подивилася на неї з подивом. Я була в середині розбору реакцій етерифікації, і моя голова вже кипіла від формул.

- Що? - перепитала я. - Я не просила.

- Це буде весело! - Аня підскочила на ліжку й замахала руками. - Тема зустрічі - "Кохання в часи хімії". Ти ж хімік, тобі це сподобається! Уяви - книги, кава, цікаві люди, обговорення! Це ж ідеально!

Я закотила очі.

- Анечко, я в хімії розбираюся тільки в лабораторії. У коханні - ні.

- Ось побачиш, - вона усміхнулася, і її усмішка була такою щирою, що я не змогла відмовити. - Там будуть цікаві люди. І, - вона підняла палець, - тобі потрібно відпочити від цих твоїх формул. Ти ж цілими днями сидиш над підручниками.

Я хотіла заперечити, але вона мала рацію. Останні кілька днів я проводила за столом, намагаючись наздогнати програму. Мої очі вже сльозилися від напруги, а спина боліла від постійного сидіння.

- Добре, - зітхнула я. - Коли і де?

- Завтра, о сьомій, у кав'ярні "Аромат" на вулиці Шевченка, - Аня підскочила від радості. - Ти не пошкодуєш!

Я не знала, що "цікаві люди" означають "Максим Левицький".

***

Наступного вечора я стояла перед дверима кав'ярні "Аромат" і відчувала, як серце калатає. Не знаю чому, але в мене було передчуття, що цей вечір стане незвичайним.

Кав'ярня виявилася маленьким, затишним місцем із цегляними стінами, м'якими диванами й приглушеним світлом. У повітрі пахло свіжозмеленою кавою, корицею та випічкою. На полицях стояли книги - справжні, паперові, з пожовклими сторінками. Грала тиха джазова музика, яка створювала атмосферу тепла й затишку.

Я озирнулася в пошуках Ані, але її ще не було. Натомість я побачила його.

Він сидів за столиком біля вікна з книгою в руках. Тією самою книгою, яку я не встигла дочитати. Світло від настільної лампи падало на його обличчя, роблячи риси м'якшими. Він виглядав таким... природним. Ніби це місце було створене для нього.

- Левицький? - я зупинилася, не вірячи своїм очам. - Ти тут?

Він підняв голову й подивився на мене. У його очах з'явився легкий подив, але він швидко зник, змінившись на звичну усмішку.

- Коваленко, - сказав він, закриваючи книгу. - Бачу, теж вирішила долучитися до культури.

- Аня записала мене, - я сіла навпроти нього, бо вільних стільців більше не було. - Не думала, що ти любиш книги.

- Я люблю багато чого, - він відкинувся на спинку дивана й подивився на мене. - Наприклад, не люблю, коли люди запізнюються. Але ти, Коваленко, завжди вчасно.

Я здивувалася. Це був комплімент? Чи просто констатація факту? Я не могла зрозуміти.

- Ти теж завжди вчасно, - сказала я. - Це дратує.

- Я знаю, - він усміхнувся. - Мене це теж дратує.

Я хотіла щось відповісти, але в цей момент до нас підійшла ведуча - жінка років сорока в модних окулярах із товстою оправою та яскравою хусткою на шиї. Вона була енергійною й усміхненою, немов випромінювала позитив.

- Вітаю! - сказала вона гучно. - Я Марія, організаторка нашого книжкового клубу. Сьогодні в нас особлива тема - "Кохання в часи хімії". Ми будемо обговорювати книги, ділитися думками й, звісно, пити каву! Всі готові?

Учасники закивали. Я озирнулася навколо - нас було близько десяти. Молоді дівчата, кілька хлопців, одна жінка похилого віку з великою торбою книг. Усі виглядали дружньо й зацікавлено.

- Почнемо з простого запитання, - Марія подивилася на нас поверх окулярів. - Чи можна пояснити кохання через хімічні реакції?

Аудиторія зашуміла. Хтось почав говорити про дофамін, хтось - про окситоцин. Одна дівчина в окулярах розповідала про серотонін та його вплив на настрій. Інший хлопець, який виглядав як типовий "ботанік", почав цитувати дослідження про нейромедіатори.

Я сиділа й слухала, але мої думки були деінде. Я дивилася на Максима, який мовчав. Він сидів нерухомо, тримаючи чашку з кавою, і здавалося, що він слухає кожне слово.

- Левицький, - Марія звернулася до нього. - Ви що думаєте?

Він підняв голову. Його очі були спокійними й зосередженими.

- Думаю, що кохання - це складна система, яку не можна звести до однієї формули, - сказав він. - Але якщо вже говорити про хімію...

Він подивився на мене. Прямо в очі. Я відчула, як серце завмирає.

- Іноді достатньо одного дотику, щоб запустити реакцію, - сказав він тихо. - Реакцію, яку не можна контролювати. Яку не можна зупинити. Вона просто відбувається.

У кімнаті запала тиша. Усі дивилися на нього.

- Це дуже поетично, - сказала Марія з усмішкою. - Ви, здається, знаєте про це не з книг.

Максим знизав плечима.

- Можливо, - сказав він.

Я відчула, як обличчя наливається червоним. Я сиділа, намагаючись не дивитися на нього, але кожне його слово, кожен погляд пронизував мене.

- А ви, - Марія повернулася до мене. - Як вас звати?

- Соломія, - видавила я.

- Соломія, що ви думаєте? Чи можна пояснити кохання через хімію?

Я замислилася. У моїй голові крутилися формули, реакції, рівняння. Але жодна з них не могла пояснити те, що я відчувала.

- Я думаю... - почала я повільно, - що хімія - це наука про взаємодію. Про те, як речовини реагують одна з одною. І, можливо, кохання - це теж взаємодія. Але не завжди передбачувана.

- Дуже цікаво, - Марія кивнула. - Розкажіть детальніше.