Розділ 5. Правило трьох «НЕ»

Тієї ночі я не могла заснути.

Я лежала на ліжку в своїй кімнаті й дивилася в стелю, прокручуючи в голові події дня. Кожна секунда в лабораторії, кожне слово Максима, кожен його погляд - усе це повторювалося в моїй пам'яті, як заїжджена платівка.

"Я закохався в дівчину, яка мене ненавидить."

"Ти постійно сумніваєшся. Ти думаєш, що ти гірша за всіх."

"Коли вона спалила омлет. Це було найчарівніше видовище в моєму житті."

Я заплющила очі, але перед очима все одно був він. Його обличчя, його усмішка, його руки, які так упевнено тримали колбу. Як він зміг зробити все так ідеально? Як він зміг сказати всі ці слова так, що вони запали мені в душу?

- Ні, - прошепотіла я в темряву. - Це не може бути правдою. Він просто жартує. Він завжди жартує.

Але я знала, що це не так. Я бачила його очі, коли він говорив. Вони були серйозними. Глибокими. Вони говорили більше, ніж слова.

Я перевернулася на бік і подивилася у вікно. Місячне світло пробивалося крізь тонкі фіранки, створюючи на стіні мерехтливі візерунки. Десь у коридорі почулися кроки, і моє серце на мить завмерло.

А потім я почула, як двері сусідньої кімнати відчинилися й зачинилися.

Він. Він повернувся.

Я сіла на ліжку, відчуваючи, як пульс прискорюється. Чому я так реагую на нього? Чому кожен його крок, кожен звук викликає в мені бурю емоцій?

Я встала й підійшла до вікна. У дворі гуртожитку горіли ліхтарі, кидаючи жовті кола на мокрий асфальт. Осінній вітер гойдав гілки каштанів, і листя, зриваючись, кружляло в повітрі, наче маленькі золоті метелики.

Це було красиво. Але мої думки були далеко.

Я повернулася до ліжка й сіла, обхопивши коліна руками. У моїй голові крутилося тисячі запитань. Що він мав на увазі? Чому він сказав це саме мені? Чи дійсно він мав на увазі мене?

А якщо так... що мені робити?

Я згадала, як він дивився на мене в лабораторії. Як його очі ставали м'якшими, коли він говорив про дівчину, яка його ненавидить. Це був не погляд суперника. Це був погляд... закоханого?

Ні. Не може бути.

Я похитала головою, намагаючись відігнати ці думки. Ми ж вороги. Ми сусіди, які постійно сваряться. Як це могло перетворитися на щось більше?

Але потім я згадала, як він урятував мене на кухні. Як він підказав мені на лекції. Як він допоміг із лабораторною. Як він накрив мене светром уночі, коли я заснула над підручником.

Він був поруч завжди. Навіть коли я думала, що він мій ворог.

Я відчула, як щось стискається в грудях.

- О ні, - прошепотіла я. - Ні, ні, ні.

Я встала з ліжка й почала ходити по кімнаті. Кімната була маленькою, але затишною. Стіни, обклеєні світлими шпалерами з дрібним квітковим візерунком, здавалися теплими навіть уночі. Біля вікна стояв старий дерев'яний стіл, заставлений підручниками та зошитами. На столі - настільна лампа з жовтим абажуром, яка створювала м'яке світло, і чашка з недошитим чаєм, який уже давно охолов.

На стінах висіли плакати з періодичною таблицею та структурними формулами - я повісила їх у перший же день, щоб постійно мати їх перед очима. Тепер вони здавалися мені глузливими. Усі ці формули, всі ці елементи - вони не могли пояснити те, що відбувалося в моїй душі.

На підлозі лежав килимок, на якому я любила сидіти, читаючи. Зараз я стояла на ньому босими ногами й відчувала, як холод піднімається догори.

- Я не можу закохатися в нього, - сказала я вголос. - Це неможливо. Це проти всіх правил.

Я підійшла до столу, взяла свій щоденник і сіла на ліжко. Сторінки були чистими - я не писала вже кілька днів. Але сьогодні я мала це зробити. Я мала записати свої думки, щоб вони перестали крутитися в моїй голові.

Я взяла ручку й написала великими літерами:

"ПРАВИЛО ТРЬОХ «НЕ»"

1. НЕ дружити з Максимом Левицьким.
2. НЕ спілкуватися з Максимом Левицьким поза лабораторією.
3. НЕ закохуватися в Максима Левицького.

Я подивилася на список. Він виглядав серйозно. Майже офіційно. Як договір, який я підписую із самою собою.

Але в глибині душі я знала: ці правила вже порушені.

Я вже дружила з ним. 

Ну, не зовсім дружила, але ми спілкувалися. Ми проводили час разом у лабораторії. Ми жартували одне над одним. 

Це ж дружба, чи не так?

А з другим правилом було ще гірше. Ми спілкувалися постійно. Навіть коли я намагалася уникати його, він з'являвся в найнезручніші моменти. І я не могла зупинити це.

А третє... третє правило було найскладнішим. Я не могла контролювати свої почуття. Я не могла сказати своєму серцю: "Не бийся так швидко, коли він поруч." Я не могла наказати своїм очам: "Не дивися на нього."

Я взяла ручку й написала під правилами:

"Але що робити, якщо я вже їх порушила?"

Я дивилася на цей рядок кілька хвилин, не знаючи, що відповісти. Бо відповіді не було.

У цей момент я почула легкий стукіт у двері.

Я здригнулася.

- Хто там? - запитала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

- Це я, - почувся голос Ані. - Ти спиш?

Я полегшено видихнула.

- Ні. Заходь.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла Аня в пухнастому халаті й із чашкою гарячого чаю в руках. Вона була високою дівчиною з рудим волоссям і великими зеленими очима, які завжди виглядали так, ніби вона щойно прокинулася.

- Я побачила світло під дверима, - сказала вона, сідаючи на край мого ліжка. - Ти не спиш?

- Не можу заснути, - зізналася я.

- Я теж, - вона зробила ковток чаю. - Думала, може, почитаємо разом?

- Я не в настрої читати, - я закрила щоденник і сховала його під подушку.

Аня подивилася на мене з цікавістю.

- Щось сталося?

- Ні, - я похитала головою. - Нічого.

- Ти брешеш, - вона всміхнулася. - Я бачу по твоєму обличчю. Ти червона.

- Це від спеки.

- Тут холодно.

Я зітхнула. Аня була надто спостережливою.

- Добре, - сказала я. - Щось сталося.

- Розповідай, - вона сіла зручніше й приготувалася слухати.