Розділ 3. Лекція з неорганіки

Аудиторія №307 нагадувала мені стару хімічну лабораторію, яку колись переобладнала під лекційний зал. Високі стелі з тріщинами, що нагадували карту невідомого материка, старі дерев'яні парти, поцятковані написами попередніх поколінь студентів, і величезна дошка, яка займала майже всю передню стіну. Вона була зеленою, потертою від крейди, і пахла так, ніби тут писали ще в минулому столітті.

Але найбільше враження справляли вікна. Величезні, від підлоги до стелі, вони виходили на університетський двір, де старі каштани розкидали свої гіллясті крони. Осіннє сонце пробивалося крізь жовте листя й падало на парти золотими плямами, створюючи ілюзію, що ми сидимо не в лекційній залі, а десь у казковому лісі.

Але казка закінчувалася там, де починалася реальність.

Студентів було близько тридцяти. Хтось сидів у перших рядах, намагаючись справити враження на викладача, хтось ховався на задніх партах, щоб непомітно гортати соцмережі. Я сиділа на третьому ряду - не надто близько до професора, щоб не викликати підозр, але й не надто далеко, щоб бачити дошку.

Праворуч від мене сидів Андрій - хлопець із веснянками й вічним запахом кави, який, здавалося, пив її замість води. Він уже встиг заснути, поклавши голову на підручник. Ліворуч - Оксана, дівчина з ідеально накрученим волоссям і звичкою підкреслювати кожне слово в конспекті різними кольорами. Її ручка шаруділа, наче маленький гризун.

За два ряди від мене, як завжди, сидів він.

Максим Левицький.

Він сидів з ідеально прямою спиною, що контрастувало з моєю сутулою поставою. Його волосся, темне й блискуче, було акуратно зачесане назад, хоча одна пасма вперто падала на лоба. Він не дивився ні на кого. Він просто слухав - і робив нотатки. Його почерк, який я одного разу випадково побачила, був дрібним і рівним, майже каліграфічним. 

Як у нього все виходило ідеальним?

- Так, - голос професора Петренка гримнув, як грім, і я здригнулася. - Ми починаємо.

Професор Петренко був чоловіком років п'ятдесяти з сивим їжачком волосся й величезними окулярами, які постійно сповзали на кінчик носа. 

Він мав звичку говорити швидко й голосно, ніби намагався перекричати шум у власній голові. Його улюблений жест - постукувати вказівкою по дошці, коли хтось із студентів не міг відповісти на запитання.

- Сьогодні ми поговоримо про кислотно-основні властивості води, - оголосив він, повертаючись до дошки. - Але не думайте, що це буде нудно. Вода, друзі мої, - найдивовижніша речовина на Землі. Вона може бути і кислотою, і основою. Вона може розчиняти майже все. І саме вона - основа життя. Без води не було б нічого.

Він написав на дошці величезну формулу:

H₂O ⇌ H⁺ + OH⁻

- Ось вона, наша красуня, - професор обернувся й усміхнувся, немов показував нам власну дитину. - Автопротоліз води. Одна молекула води віддає протон іншій. Слабка реакція, але надзвичайно важлива.

Я дивилася на формулу й намагалася зосередитися, але думки текли в інший бік. До Максима. Він сидів як статуя, але я бачила, як він іноді повертав голову, ніби перевіряючи, чи слухаю я.

- Коваленко! - голос професора вирвав мене з трансу.

Я підскочила.

- Так?

- Чому ви не записуєте? Я бачу, що ваша ручка лежить на столі вже п'ять хвилин.

Усі повернулися до мене. Я відчула, як обличчя наливається червоним.

- Я... я записую, пане професоре, - пробелькотіла я, хапаючи ручку.

- Тоді скажіть, яка функція води в реакціях гідролізу?

Я завмерла. Я знала це. Точно знала. Ми проходили це ще в школі. Але відповідь десь загубилася в моїй голові, заплутавшись у думках про шоколадні очі.

- Вода виступає як... ну... розчинник? - видавила я.

- Частково, - професор кивнув. - Але ще?

Я відкрила рота, але нічого не вилетіло. 

Тиша в аудиторії стала густою, як патока. Я чула, як Андрій сопів із правого боку, як Оксана перестала писати й дивилася на мене зі співчуттям.

І тоді я почула голос. Тихий, але чіткий. Він долинав з-за спини.

- Нуклеофіл. Вода - це нуклеофіл. Вона атакує електрофільні центри.

Я не обернулася. Я знала, хто це сказав.

- Вода - це нуклеофіл, - повторила я вголос. - Вона атакує електрофільні центри.

Професор Петренко підняв брову, але задоволено кивнув.

- Правильно. Молодець, Коваленко. Хтось підказав, але ви правильно повторили. Запам'ятайте: вода - це амфотерна сполука. Вона може бути і кислотою, і основою, залежно від умов. Це ключ до розуміння багатьох реакцій.

Я видихнула. Серце калатало десь у горлі.

Професор продовжив лекцію, а я намагалася зосередитися на дошці. Але кожні кілька хвилин я непомітно повертала голову й кидала швидкий погляд на Максима.

Він сидів, як завжди, із зосередженим виразом обличчя. Але коли наші погляди на мить зустрілися, я помітила легку, ледь помітну усмішку на його губах.

Він знову допоміг мені. Але навіщо?

- ...і таким чином, - професор Петренко стукнув вказівкою по дошці, - ми отримуємо рівняння гідролізу солей. Давайте розглянемо приклад. Оксана, будь ласка.

Оксана підвелася й почала відповідати. Її голос був рівним і впевненим. Вона знала все. Я заздрила їй. Їй не потрібно було, щоб хтось підказував.

А я... я не могла навіть зосередитися на простій лекції.

- Коваленко, - прошепотів Андрій із правого боку. - Ти як? Бліда, як крейда.

- Нормально, - буркнула я. - Просто задумалася.

- Про Левицького? - він усміхнувся.

Я здивувалася.

- Що? Ні! Звідки...

- Видно, - Андрій знизав плечима. - Ти якось дивно на нього дивишся.

Я відкрила рота, щоб заперечити, але в цей момент професор Петренко оголосив перерву.

- П'ять хвилин, друзі мої. Відпочиньте. Наступна частина - про рН і показники кислотності. Підготуйтеся.

Аудиторія ожила. Хтось діставав бутерброди, хтось вибігав у коридор. Я сиділа на місці, намагаючись переварити слова Андрія.

"Ви якось дивно на нього дивишся."

Я не дивилася на нього дивно. Я дивилася на нього... нормально. Просто спостерігала. Це ж не заборонено?