Розділ 2. Осколки ілюзій

Наступні тижні розбивають мій оптимізм об гострі кути Чиказької буденності.

Виявляється, що любов і натхнення не сплачують рахунки за оренду квартири. Мої заощадження тануть на очах із якоюсь лякаючою швидкістю. Щодня я прокидаюся о сьомій ранку, заварюю розчинну каву і починаю нескінченний марафон: переглядаю сайти вакансій, розсилаю резюме, пишу супровідні листи. Але поштова скринька мовчить, або ж приходять стандартні автоматичні відмови: «Дякуємо за інтерес до нашої компанії, але на цьому етапі ми шукаємо кандидата з американським досвідом роботи».

Мій університетський диплом фінансового аналітика з оцінки ризиків тут нікому не цікавий. Усі мої відзнаки та досягнення в американській реальності перетворюються на нічого не варті папірці. Без локальних рекомендацій я — ніхто, порожнє місце на ринку праці.

Щоб не померти з голоду і не вилетіти на вулицю через несплату оренди, я влаштовуюся офіціанткою в шумний нічний бар «The Rusty Tap»  на околиці. Моя зміна починається о дев'ятій вечора і триває до третьої ночі. Я бігаю між столами з важкими тацями, слухаю п'яний регіт відвідувачів, терплю зверхні погляди і відчуваю, як на кістках ніг з'являється тупий, ниючий біль.

Саме там я і познайомилася з Мішель — яскравою, енергійною дівчиною, яка працювала в цьому барі вже давно. Наші спільні нічні зміни та довгі розмови за склянкою холодного пива по завершенні роботи дуже швидко переросли у справжню, міцну дружбу.

Додому я повертаюся о четвертій ранку — змучена, пропахла смаженою їжею та дешевим пивом. А вже о сьомій ранку знову відкриваю ноутбук. Я сплю по три-чотири години на добу. Моє відбиття в дзеркалі лякає: бліда шкіра, сині кола під очима, стиснуті до білих плям губи. Я відчуваю, як перетворююся на туго натягнуту струну, яка от-от лусне від найменшого дотику.

У цей час дзвінки з Андрієм стають іншими.

Спочатку він намагається підтримувати мене, але різниця в часі — сім годин — робить нашу комунікацію неможливою. Коли у нього вечір і він іде з друзями в бар, я тільки прокидаюся після кількох годин сну, злюся і виснажуюся. Коли я можу говорити, у нього ранок і він поспішає займатися справами своєї компанії.

Наші розмови скорочуються до коротких реплік.

— Як справи?

— Нормально, шукаю.

— Ти знову втомлена. Може, досить там мучитися, повертайся?

Останню фразу він говорить усе частіше. У його голосі більше немає захоплення моєю сміливістю. Тепер у ньому лунає роздратування і втома. Для нього я — дівчина на екранчику смартфона, яка постійно кудись біжить, на щось скаржиться і живе зовсім іншим життям, до якого він не має стосунку.

Тріщина між нами стає ширшою. Я намагаюся триматися за наш план про рік розлуки як за соломинку, але відчуваю, як під ногами зникає ґрунт.

Але зупинятися вже пізно. Я обрала цей шлях, і тепер маю пройти його до кінця — навіть якщо доведеться йти по битому склу.