Розділ 11.1

Вона досі в моїх обіймах. І, що найгірше, не поспішає з них вибиратися.

Я відчуваю її тепло, її тремтіння, і це не має жодного сенсу. Абсолютно. Я першим відкашлююся і забираю руки з її талії, роблю крок назад — різко, ніби мене обпекло. І десь на межі свідомості ловлю себе на думці, що не хочу цього робити.

Чорт.

Мої долоні ідеально лягали на її талію. Вона поруч зі мною здається мініатюрною — надто крихкою для цього божевільного місця, але дивним чином ідеальною для моїх пропорцій. Настільки, що з’являється дурне, небезпечне бажання знову притягнути її до себе.

Я подумки готовий відірвати собі голову за ці думки.

Зберися, Дяченко. Це вчителька твого сина.

Серйозно, що зі мною не так? Мабуть, у той віскі тут щось підмішують. Якусь психотропну фігню, яка викликає бажання торкатися вчительки власної дитини.

Абсурд. Але звучить переконливо.

Вслід за нами виходить Назар. Він дивиться на мене… і я одразу розумію — він усе бачить. Наскрізь мене прошиває. Цей виродок ще й усміхається широко та нахабно.

— Все добре? — звертається він до Дарини. — Як ти?

— Так… — вона обіймає себе руками, ніби намагається зібратися. — Все добре. Дякую вам. Обом.

Я мовчу. На язиці крутиться фраза — обурлива, різка, про те, що в такому вигляді не ходять у клуб і не сподіваються, що ніхто не спробує торкнутися або зробити щось проти волі.

Але я ковтаю її. Бо ситуація і так паскудна. Бо вона налякана. І це буде несправедливо.

— Назаре, — кажу замість цього. — Відвези її додому.

Я вже розвертаюся до своєї машини, бо єдине, чого хочу — забратися звідси геть.

— Не варіант, — спокійно відповідає Назар.

Я завмираю і повільно обертаюся.

— Що означає “не варіант”? — ціджу.

— Я нікуди не їду, — знизує плечима. — Тут мої знайомі. Я залишаюся.

Я готовий вбити його поглядом. Серйозно. Просто тут і зараз.

— Її не можна залишати саму, — додає він спокійно. — Сам відвези.

Я стискаю щелепи й дивлюся на Дарину. Вона стоїть, обіймаючи себе руками, розгублена, бліда, і дивиться на мене так, ніби не знає, чого чекати.

Я важко зітхаю.

Підіймаю ключі, мовчки йду до автомобіля і відчиняю пасажирські двері. У глибині душі я сподіваюся, що вона скаже: “Не потрібно, я викличу таксі”.

Але, звісно ж, вона цього не робить.  Просто мовчки сідає в салон.

Я різко зачиняю двері — з таким гуркотом, що мені байдуже, що вона про мене подумає. Сідаю за кермо, заводжу двигун.

Чудово, Тимуре. Просто чудово.

Я веду машину мовчки. Стискаю кермо так міцно, що здається, ще трохи — і воно просто трісне під пальцями. Щелепи зведені. Слова рвуться назовні, але я не відкриваю рота. Бо якщо відкрию — виллю на неї все, що крутиться в голові. А цього краще не робити.

Та, схоже, у Дарини повністю відсутній інстинкт самозбереження. Вона повертається до мене обличчям.

— Тимуре Віталійовичу… — починає обережно. — Мені дуже прикро, що все так сталося. Я не хотіла, щоб у вас були проблеми. Якщо я можу якось зарадити…

Я голосно фиркаю і різко звертаю на узбіччя. Гальма скриплять, машина зупиняється. Я вимикаю двигун і повертаюся до неї всім корпусом. Мені треба сказати це зараз, інакше мене рознесе зсередини.

— Зарадити? — випалюю. — Серйозно?

Вона здригається, але мовчить.

— Ти взагалі розумієш, куди прийшла? — продовжую, не стримуючись. — У такому вигляді. У таке місце. Це не для тебе. Абсолютно.

— Мій вигляд тут ні до чого, — різко відповідає вона.

— Ще й як до чого! — підвищую голос. — А якби мене там не було? Ти про це подумала? Що було б далі?

Вона відкриває рота, але я не даю їй вставити слово.

— Навіщо напиватися в клубі й шукати пригод на свій зад, якщо потім не знаєш, як відбитися від п’яного виродка? — кидаю жорстко. — Це безвідповідально.

Вона обурено видихає. Її очі блищать, і я бачу, що ці слова влучили куди потрібно.

— Я не пила! — зривається вона на крик. — Я взагалі не переношу алкоголь!

Я завмираю.

— Його підлили! — продовжує вона, голос тремтить від злості. — Подруги. У коктейль. Через це в мене закрутилася голова, і я хотіла поїхати додому. Я не шукала пригод. Я не збиралася нікого слухати!

Вона ковтає повітря, дивиться прямо на мене.

— І моя сукня не відверта. Вона — нормальна. А те, що ви мені допомогли, не дає вам права мене ображати.

Тиша в салоні стає гнітючою. Я дивлюся на неї — і помічаю сльози. Вони стоять у неї в очах, і вона відчайдушно намагається не дати їм пролитися. І в цю секунду мене накриває.

От же ж…