Розділ 10.1

Іра тягне мене за руку до столика.

— Сідай до нас, — каже, перекрикуючи музику.

За столом уже кілька дівчат. З однією я знайома — ми колись перетиналися на шкільних заходах. Дві інші — зовсім незнайомі, але іменинниця швидко це виправляє.

— Це Даша, — представляє мене Іра. — Моя подруга. Та сама, про яку я вам казала.

Дівчата кивають, а Іра одразу ж підсуває до мене келих.

— Вип’ємо, — наполягає. — Сьогодні ж можна.

Я хитаю головою.

— Ні, — кажу. — Я не п’ю.

— Ну хоч трішки, — вона не здається.

— Справді ні, — усміхаюся. — У мене від алкоголю одразу болить голова. Дуже. Я тоді просто випадаю з життя.

Вона ще намагається мене вмовити, але швидко здається.

— Добре, добре, — махає рукою. — Будеш нашою тверезою совістю.

Я сміюся і відставляю келих подалі.

Я сиджу поруч із дівчатами, слухаю їхні розмови — про роботу, про чоловіків, про якісь безглузді історії, які здаються страшенно смішними, якщо випити достатньо. Я інколи усміхаюся, інколи киваю, але більше спостерігаю.

Паралельно роздивляюся зал.

Люди танцюють, п’ють, кричать одне одному на вухо, сміються, ніби тут і зараз відбувається щось неймовірно важливе. Повітря важке — від диму, парфумів, тепла тіл. Мені складно дихати на повні груди.

Я намагаюся зрозуміти, що в цьому всьому такого привабливого. Пити, танцювати, дихати цим важким повітрям… Можливо, я просто не з таких, кому подібне може подобатися.

Але якщо я вже тут — сидіти, як стара бабуся, теж не варіант. Я дивлюся на Іру. Вона щаслива. Розслаблена. Це її вечір.

— Пішли танцювати! — раптом вигукує вона і тягне нас усіх за собою.

Дівчата вже добряче напідпитку, сміються, хитаються, але я все ж іду разом з ними — в центр зали.

Музика гучна, ритмічна. І, на щастя, нормальна. Не те, від чого хочеться затулити вуха.

Я починаю рухатися. Спершу трохи скуто, обережно. А потім відпускаю плечі, дозволяю тілу ловити ритм.

І раптом ловлю себе на тому, що усміхаюся щиро. Можливо, цей вечір і справді не такий уже й поганий.

Після кількох танців ми повертаємося за столик. Я сідаю й допиваю свій безалкогольний коктейль. Смак здається дивним — надто різким, з якоюсь гірчинкою. Я хмурюся, але вирішую не зациклюватися і допиваю до дна.

Минає всього кілька хвилин, коли мене накриває. Головний біль розростається стрімко, ніби хтось увімкнув сирену просто в голові. Я різко завмираю й одразу все розумію.

Алкоголь. Коктейль був алкогольний.

Мене дратує це до злості. Я ж казала, що не п’ю. Казала чітко. Без варіантів. Але Іра сміється з дівчатами, виглядає надто веселою, і я не збираюся влаштовувати сцену посеред клубу. Навіть не сумніваюся: це вона підсунула мені алкогольний коктейль, щоб я розслабилася. Просто не повірила, що в мене справді така реакція.

— Я у вбиральню, — кажу, підводячись.

Світ на мить пливе. Я трохи похитуюся — не від сп’яніння, ні. Від болю. Він різкий, тиснучий, знайомий до нудоти.

Я з роздратуванням зітхаю і починаю пробиратися крізь натовп. Насправді я збрехала: мені не у вбиральню треба. Мені треба геть звідси. Просто зараз.

Я знаю, що буде далі. Сьогодні — головний біль, завтра — нудота, виснаження, дзенькіт у скронях. Мій організм не пробачає навіть краплі алкоголю.

— Ей, красуне, не тікай! — лунає за спиною.

Я ігнорую.

— Гей! — ще голосніше. — Ти глуха?

Я пришвидшую крок, майже добігаю до виходу… і раптом чиясь рука різко хапає мене за зап’ястя і тягне назад.

— Відпустіть! — зривається в мене, коли я повертаю голову.

Переді мною — незнайомий чоловік. Очі мутні, усмішка крива, рухи надто близькі. Він п’яний. Дуже. Він нахиляється — і мені в обличчя б’є хвиля алкогольного смороду. Тяжкого, липкого, такого, що шлунок стискається.

Я відчуваю, як до горла підкочується нудота.

Чудово. Просто прекрасно.

— Куди так поспішаєш? — бурмоче він, стискаючи руку сильніше.

Мені стає справді страшно.

— Відпустіть мене, — кажу вже тихіше, але твердо. — Негайно.

Я намагаюся висмикнути руку, але він лише сміється.

— Ти не почув, що дівчина сказала? — чую знайомий голос і повірити не можу, що все це — не сон. 

Повільно повертаю голову і бачу Тимура. Дуже і дуже злого. Він дивиться на те, як п'яний чоловік тримає мене за руку, і в мене таке відчуття, що Тимур зараз придумує найболючіший спосіб, як цю руку йому відірвати. 

Поруч з Тимуром стоїть Назар. Він теж не усміхається. 

— Відвали! Ми самі розберемось! — кричить чоловік. 

— Я так не думаю, — Тимур робить крок до нас, і все відбувається так швидко, що я майже не встигаю за подіями.