Розділ 9.1

Повертаюся додому в чудовому настрої. Але, тільки-но відчиняю холодильник, розумію, що там миша повісилась. 

Зітхаю.

Хочеться просто звалитися на диван і нічого не робити, але здоровий глузд перемагає. Я переодягаюся в зручний одяг, а саме: джинси та футболку. Зверху — теплу кофту з капюшоном, а волосся збираю у високий хвіст. На ноги кеди, і готово. Беру сумку і йду в супермаркет на сусідній вулиці. 

У магазині тепло і світло. Я довго ходжу поміж рядів, обираю овочі, макарони, м’ясо, щось на сніданок. Думки знову пливуть — школа, Даня, сьогоднішні заняття, завтрашня контрольна…

На черговому повороті між стелажами мій візок з глухим стуком врізається в інший.

— Ой, вибачте, — кажу автоматично й підіймаю очі.

І… мій мозок робить коротке замикання, бо переді мною стоїть Тимур.

Я навіть мимоволі фиркаю собі під ніс, бо чомусь справді здивована цій зустрічі. Абсолютно випадковій, між іншим. Хоча, зважаючи на сьогоднішній день, мабуть, уже нічому дивуватися не варто.

Він дивиться на мене так, ніби щойно зловив на гарячому.

— Ти серйозно? — примружується. — Ти мене переслідуєш?

Я фиркаю вже вголос і складаю руки на грудях, впираючись у власний візок, ніби він — мій щит.

— Багато честі, — відповідаю. — Цей супермаркет біля мого дому.

Пауза. Я піднімаю брову й додаю, не стримуючись:

— А от що ви тут робите — оце вже справжня загадка.

Його губи ледь сіпаються. Не усмішка — натяк на щось.

— Я був тут неподалік по роботі, — відповідає він сухо. — Їхав додому, а Даня попросив морозива. 

— Он воно як… — відчуваю себе дурепою. Це дійсно просто випадкова зустріч, не більше, але ми обоє знову надумали собі зайвого. 

Ми дивимося одне на одного ще кілька секунд, і між рядами з макаронами зависає дивна напруга — не ворожа, але й не дружня.

— Як Даня? — питаю першою, ламаючи мовчанку. — Сьогодні він чудово попрацював. 

Він переводить погляд на свій візок, потім — знову на мене.

— Нормально, — відповідає коротко. — Сказав, що заняття пройшли добре. Йому сподобалось. 

— Я рада, — усміхаюсь, але швидко усвідомлюю, що Тимур продовжує на мене витріщатися. 

Хоча ні, навіть не так. Його погляд відкрито гуляє моїми поношеними джинсами, широкій кофті й далеко не новими кедами. 

— Ну що ж, — відкашлююсь, — тоді вам гарного вечора. 

— І тобі, — він киває. 

Від мене не приховується те, що Тимур здається втомленим. Мабуть, у нього дійсно багато роботи, тому Даня й не хоче його турбувати. Але я намагаюсь про це не думати. Досить того, що я за Даню переймаюсь, а тут ще його татко, з яким у мене не найкращі стосунки. 

Розвертаю свій візок в інший бік і прямую до каси. Швидко викладаю свої покупки та чекаю, коли до мене дійде черга. Коли ж касирка пропікує усі товари, я намагаюсь знайти в сумці гаманець, але дуже скоро розумію, що його там немає, як і телефона. 

Просто чудово… Нічого більше сказати. 

— Дівчино, ви оплачувати будете? — сухо питає касирка і дивиться на мене як на дурепу. 

— Я… я забула вдома гаманець, — кажу, затинаючись, і червонію до кінчиків вух. 

— То що мені робити? — бурчить. — За вами вже черга! Анулювати все? 

Тільки-но рота відкриваю, щоб відмовитися від товару, як чую за спиною голос Тимура:

— Я оплачу! 

— Що? Ні! Не потрібно! — випалюю, але вже надто пізно. Тимур прикладає свій телефон до термінала, й оплата проходить, а я готова крізь землю від сорому провалитися. 

Відходжу вбік і чекаю, коли він оплатить свої покупки. Хочу поговорити про те, що він зробив, і подякувати в першу чергу. 

— Тимуре! — прямую за ним до виходу. — Дякую вам за допомогу. Завтра я все поверну. 

— Не варто, — говорить сухо, прямуючи через парковку до своєї машини, а я — за ним. 

— Як це — не варто? — обурююсь. — Ви витратили свої кошти! 

— Нехай це буде плата за те, що ти навчаєш мого сина. 

Він відчиняє багажник, кладе туди пакет і зачиняє його. Збирається сісти в автівку, але я його зупиняю, схопивши за лікоть. 

Тимур таки завмирає і дивиться на мене з висоти свого росту. В кедах я ледь дістаю йому до плечей. 

— Мені так не підходить, — кажу. — Я допомагаю Дані безкоштовно. 

— Слухай, це не така велика сума, — Тимур зітхає так, наче я його вже дістала. — Видихни й просто прийми все, як є. 

— Але… 

— Мені треба їхати. День був довгий. 

Я різко відступаю на крок, і Тимур таки відчиняє двері з боку водія. 

— Тоді… дякую вам ще раз. 

— Ага, — кидає байдуже і, сівши, гримає дверима.