Розділ 7.1

Даня помічає мене першим. Я бачу, як усмішка миттєво злітає з його обличчя — ніби її стерли. Плечі напружуються, спина вирівнюється, погляд темніє. Він уже не сміється. Він знову насторожений.

Вчителька помічає ці зміни. Щось у його поставі змінюється, і вона повільно повертає голову. Наші погляди зустрічаються. І мене накриває дивна суміш злості… і ще чогось. Неприємного. Невпізнаного. Наче мене застали на чужій території, хоча це мій дім.

Вона дратує мене. Дратує тим, що постійно пхає свого носа туди, куди її не кликали. Тим, що з’являється без дозволу. Тим, що вперто вважає, що має рацію. Але водночас… Вона тут. І Даня щойно сміявся. Це вибиває мене з колії сильніше, ніж я готовий визнати.

Я навіть не встигаю відкрити рота, як Даня різко зривається з місця й біжить до мене. Стає між нами. Широко розставляє ноги. Наче справді може когось захистити. Її від мене. 

— Це я її запросив! — випалює він. — Тату, не злись! Це не вона, це я!

Я завмираю. Бо Даня ніколи так не робив. Він завжди тримається осторонь. Не обирає сторін. Не встрягає. А зараз стоїть переді мною, закриваючи собою дорослу жінку.

Захисні інстинкти у мого сина. Навіть не знаю, злитися мені чи пишатися ним.

Чорт…

Я навіть не одразу знаходжу, що сказати. Дарина тим часом робить крок уперед. Кладе руку Дані на плече — спокійно і впевнено.

— Ти дуже хоробрий, — каже вона йому тихо. — Але все добре. Я сама розберуся. Тобі не потрібно хвилюватися.

Вона говорить це так, ніби справді в це вірить.

Я фиркаю.

— Нічого страшного не станеться, — кажу Дані вже спокійніше, ніж очікував від себе. — Почекай у кімнаті.

Він вагається. Дивиться на мене. Потім — на неї.

— Точно? — питає тихо.

— Точно, — відповідаю. — Іди.

Він киває й неохоче відступає. Заходить у кімнату, але перед тим ще раз обертається — перевіряє, чи все гаразд.

Двері за ним зачиняються, а я повертаюся до Дарини.

— Прошу, — кажу сухо й киваю в бік вітальні. — Поговоримо там.

Дарина зупиняється біля дивана, тримає спину рівно. Без виклику. Без страху. Це знову дратує, бо здається, що ця дівчина зовсім мене не боїться. 

— Ти не мала права приходити сюди без мого дозволу, — кажу першим. Голос рівний, але холодний. — Це мій дім.

— Я розумію, — відповідає вона спокійно. — Але Дані була потрібна підтримка. І він сам мене запросив.

— Йому одинадцять, — різко відрізаю. — Він не може вирішувати такі речі сам.

— Саме тому він і потребує дорослого поруч, — не здається вона. — Не контролю. Уваги.

Я стискаю щелепи. Поруч із цією дівчиною стримуватися виходить так собі.

— Ти знову лізеш туди, куди не просили, — кажу. — Мій син ні в чому не обділений.

— Речами — ні, — тихо відповідає вона. — Але це не все, що потрібно дитині.

Ми дивимося одне на одного кілька секунд. Я відчуваю, як злість підіймається, але стримую її. Насилу.

— Цього разу я тобі пробачаю, — кажу нарешті. — Але запам’ятай: якщо ще раз надумаєш приїхати до мене додому, то спершу питай в мене як у господаря квартири.

Вона киває.

— Домовилися, — відповідає просто. Без сарказму. — Я не хотіла конфлікту.

— Виходить у тебе погано, — бурмочу.

Вона ледь помітно всміхається, і це чомусь злить ще більше.

— Я піду, — каже. — Попрощаюся з Данею.

Вона заходить у кімнату сина. Я не слухаю, що вони говорять, але чую його голос. Спокійний. Рівний. Такий, якого я давно не чув.

За хвилину вона виходить.

— До побачення, Тимуре Віталійовичу, — каже. — І… дякую, що дозволили.

Вона йде. Двері за нею тихо зачиняються. Я ж залишаюся стояти посеред вітальні й раптом усвідомлюю, що в квартирі знову тихо. Неприродно тихо.

І тоді згадую, що на вулиці сильний дощ. Холодний. Такий, що за хвилину промочує до нитки.

Чорт.

Я дивлюся у вікно і бачу, як по склу б’ють краплі. Вона ж пішла пішки. Без парасолі. І я не можу просто так її відпустити.

Зітхаю, хапаю ключі й виходжу слідом. Бо як би вона мене не дратувала, я не дозволю їй мокнути під зливою через мене.

Спускаюсь ліфтом вниз і швидко прямую до виходу. Сподіваюсь, що встигну і вона не побігла під дощем до найближчої зупинки. 

Те, що ця дівчина трохи божевільна, я вже зрозумів, але її бажання допомогти Дані вже не так сильно дратує. Можливо тому, що поруч з нею він усміхається. 

Відчиняю двері під'їзду і виходжу під навіс. Дощ тільки посилився з моменту, коли я востаннє був на вулиці, можливо, саме тому Дарина досі стоїть тут, обіймає себе руками і не наважується вийти з-під навісу. 

— Я відвезу тебе додому, — кажу різко, і вона здригається від тембру мого голосу. Повертає до мене голову і хмуриться, наче не розуміє, навіщо я це роблю.