Розділ 6.1

Я таки наважуюся. Знаходжу номер Дані, дивлюся на екран і вже збираюся натиснути на виклик… як раптом телефон починає дзвонити у мене в руці.

Я здригаюся. На екрані — Даня. Серце на мить завмирає, ніби хтось різко вимкнув звук у всьому світі.

“Щось сталося”, — перша, панічна думка. Бо діти не телефонують просто так. Не такі, як він.

Я швидко беру себе в руки й відповідаю.

— Даню? — голос виходить рівнішим, ніж я почуваюся.

— Дарина Олегівно, доброго дня, — каже він трохи невпевнено. — Я… я хотів подякувати вам.

Я мимоволі усміхаюся і відчуваю, як напруга, що стискала груди з самого ранку, повільно відпускає.

— За що? — питаю м’яко, хоча відповідь і так знаю.

— За вчора, — каже він. — За те, що ви були поруч. І що не пішли.

Я видихаю. Повільно. Полегшено.

— Це нормально, Даню, — відповідаю щиро. — Я рада, що ти зателефонував. Як твоя рука?

— Все добре, — швидко каже він. — Трохи болить, але терпимо.

— Головне, що без перелому, — кажу я.

— Ага, — у голосі з’являється полегшення. — У понеділок я буду в школі. Пов’язка не завадить урокам.

Мені цього достатньо. Я киваю, хоча він цього не бачить.

— Добре, — кажу. — Я рада це чути.

Кілька секунд тиші, і я розумію, що Даня хоче ще щось сказати, але не наважується. 

— Даню, — обережно питаю я. — А тато… він не сварився?

— Ні, — відповідає він одразу. — Не сварився. Він сказав, що я молодець і що все буде добре.

Я на мить заплющую очі. Це хороша новина. Здається, Тимур не такий вже й безнадійний, як я вважала.

— Це дуже добре, — кажу тихо.

— Дарино Олегівно, — Даня вагається, а потім додає: — А якщо… якщо ви хочете… ви могли б заїхати. До мене.

Я завмираю.

— Тато повернеться тільки ввечері, — швидко пояснює він. — А я тут сам. Мені було б приємно.

Телефон у руці знову важчає. Я мовчу кілька секунд, дивлячись у вікно, за яким повільно рухається суботній день.

Я знаю, що це погана ідея. Я знаю, що це може знову призвести до конфлікту з Тимуром. І це — останнє, чого мені хочеться. Але з іншого боку, є хлопчик, який набрав мене сам. Який не просить багато. Який просто не хоче бути один.

— Я подумаю, добре? — кажу обережно. — І трохи пізніше тобі скажу.

— Добре, — відповідає він тихо. — Дякую.

Ми прощаємося, і дзвінок обривається. Я опускаю телефон і довго сиджу нерухомо. Бо я вже знаю: це рішення знову поставить мене між дитиною, якій потрібна підтримка, і чоловіком, який бачить у мені лише проблему. І я ще не вирішила, кого з них цього разу послухаю.

Я деякий час просто сиджу з телефоном у руках. Не рухаюся. Не думаю про щось конкретне — думки самі ходять по колу.

З одного боку — здоровий глузд. Він наполегливо нагадує, що їхати зараз до Дані — погана ідея. Що це чужа територія. Що Тимура немає вдома, а отже, відповідальність за все, що станеться, легко перекладуть на мене. Він може придумати будь-що. Звинуватити. Перекрутити. І я навіть не зможу нічого довести.

Я це розумію.

Але є й інше. Є голос Дані. Тихий. Трохи невпевнений. І його слова про те, що йому сумно.

Це слово застрягає в голові сильніше за всі логічні аргументи. Не “боляче”. Не “страшно”. Саме — сумно. Так кажуть не тоді, коли щось дріб’язкове. Так кажуть, коли поруч нікого немає.

Я встаю й починаю ходити квартирою. Від вікна до кухні. Від кухні назад.

— Ти доросла людина, Дашо, — кажу собі вголос. — Ти маєш зупинитися.

Але добра душа знову виринає на поверхню. Та сама, яка ніколи не вміла проходити повз. Та сама, через яку я обрала цю роботу. Та сама, яка зараз перемагає.

Я просто заїду. На трохи. Просто побуду поруч. Нічого не станеться.

Я не даю собі часу передумати. Швидко одягаюся. Куртка, кросівки, ключі. Телефон знову в руці — і я вже викликаю таксі, навіть не вдивляючись у екран.

Вже в салоні я все ж набираю Даню. Пальці трохи тремтять, але голос у мене рівний.

— Я вже їду, — кажу. — Ти впевнений, що мене пропустять?

— Так, — відповідає він швидко. — Я вже сказав консьєржці. Вона знає, що ви — моя вчителька.

Я усміхаюся, дивлячись у вікно, де місто повільно пропливає повз.

— Добре. Тоді я скоро буду.

Коли таксі зупиняється біля будинку, я виходжу й на мить зупиняюся.
Все знову виглядає серйозно, закрито. Наче цей простір не дуже-то радий гостям.

Я заходжу у вестибюль. Консьєржка — жінка середніх років — одразу підіймає на мене погляд. Прискіпливий. Оцінюючий. Вона мовчки оглядає мене з ніг до голови.

— До кого? — питає нарешті.