Розділ 5.1

Я повертаюся до школи вже майже на автоматі. Наче тіло саме знає маршрут, навіть коли голова ще в лікарняному коридорі, серед запаху антисептика й чужого болю.

Клас порожній. Тиша тут інша — важка, непривітна. Я підходжу до свого столу, беру сумку, папери… і завмираю. На спинці стільця висить рюкзак Дані.

Мій погляд чіпляється за нього миттєво, і всередині щось неприємно стискається. Темний, потертий, трохи перекошений — він виглядає так, ніби його власник просто вийшов на хвилину й зараз повернеться.

Але він не повернеться. Даню забрали до лікарні. Потім — додому. А рюкзак залишився тут. 

— Чорт… — тихо кажу я.

Я знаю, що це погана ідея. Знаю, що треба зателефонувати батькові, домовитися, залишити рюкзак у школі, зробити все правильно. Але здоровий глузд знову програє.

Я беру рюкзак у руки. Він легший, ніж здається. Усередині — зошити, підручник з математики, пенал. Звичайні речі. Занадто звичайні для хлопчика, який сьогодні сидів на шкільній підлозі з болем в очах.

Я сідаю за стіл, відкриваю журнал, знаходжу потрібний рядок з адресою. Очі ковзають по словах, і серце знову пришвидшується.

Ти що робиш, Дашо? Ти серйозно збираєшся поїхати до них додому?

Так. Саме це я і роблю.

Я не думаю довго. Бо якщо почну — передумаю. Викликаю таксі, накидаю куртку, ще раз озираюся на клас.

— Просто віддам рюкзак, — кажу собі. — Нічого більше.

Навіть я не вірю цим словам.

Машина зупиняється біля школи за кілька хвилин. Я сідаю на заднє сидіння, притискаю до себе рюкзак і називаю адресу. Місто за вікном повільно пливе повз. А в голові крутиться лише одне: Тимур буде злий. Дуже злий.

І все одно я їду. Бо цей хлопчик сьогодні залишив у моєму класі не просто рюкзак. Він залишив частину себе. А я не вмію робити вигляд, що не помічаю такого.

Таксі привозить мене до будинку, перед яким закритий шлагбаум. Я оплачую поїздку, забираю рюкзак Дані і залишаю салон. Проходжу на територію, де є великий дитячий майданчик і парковка. Повсюди висять камери.

Будинок одразу дає зрозуміти, що тут живуть не прості люди. Все чисто, доглянуто, холодно. Без зайвих деталей — тільки бетон, скло й метал.

Я заходжу у вестибюль і мимоволі сповільнюю крок. Тут просторо. Високі стелі. Мармурова підлога, в якій відбивається світло ламп. Повітря пахне дорогими мийними засобами й чимось нейтральним — так пахнуть місця, де не заведено затримуватися надовго.

Місце консьєржки пустує. Крісло відсунуте, монітор світиться, але нікого немає.

— Ще один знак, що я роблю дурницю, —  виникає думка. — І ніхто мене не зупиняє. 

Я проходжу до ліфтів, натискаю кнопку. Кабіна приїжджає майже одразу — без звуків, без ривків. Двері зачиняються, і я залишаюся сама зі своїм відображенням у дзеркальній стіні.

Виглядаю нормально. Трохи втомлена. Трохи напружена. Дуже не на своєму місці.

Ліфт підіймається м’яко. Поверхи змінюються, цифри спалахують і гаснуть. Серце б’ється рівніше, ніж я очікувала. Напевно, це вже стадія, коли відступати пізно.

Двері відчиняються, і я ступаю в коридор. Він широкий, приглушене світло, товстий килим під ногами глушить кроки. Кілька дверей — всі однакові, зачинені, без жодних дрібниць, які могли б розповісти щось про тих, хто живе за ними.

Я зупиняюся біля потрібних. Стою кілька секунд. Рюкзак Дані важить у руках більше, ніж у класі. Я роблю глибокий вдих. Ігнорую страх. Підіймаю руку і натискаю на дзвінок. Тиша за дверима тягнеться на кілька секунд довше, ніж хотілося б. Я затримую подих і чекаю.

Двері відчиняються різко. На порозі стоїть Тимур. Вже без куртки, у темній футболці, обличчя втомлене, жорстке, погляд важкий — такий, яким дивляться не на гостей, а на проблеми.

— Ти знущаєшся? — каже замість привітання.

Голос низький, глухий, без жодної нотки здивування. Лише роздратування. Чисте, концентроване.

Я стою, стискаючи ремінь рюкзака Дані, і відчуваю, як у мене по спині пробігає холодок. Але відступати вже пізно.

— Добрий вечір, — кажу спокійно. — Даня залишив у школі рюкзак.

Підіймаю його трохи, щоб він бачив. Тимур переводить погляд на рюкзак. Потім — знову на мене.

— Ти приперлася сюди через рюкзак? — хмикає. — Ти серйозно не бачиш меж?

— Я просто привезла речі вашого сина, — відповідаю рівно. — Нічого більше.

— Нічого більше? — він робить крок уперед, і простір між нами миттєво скорочується. — Ти сьогодні повезла його в лікарню після того, як сама ж довела до того, що він постраждав. Ти лізеш у наше життя. А тепер стоїш під моїми дверима й розповідаєш про “нічого більше”?

Я відчуваю, як серце починає битися швидше, але голос не зраджує.

— Якби я не поїхала з ним у лікарню, — кажу чітко, — його б забрали туди самого. Думаєте, так було б краще? Сам. Один. Без батька, який ніколи не має часу на власного сина. 

Його щелепи зводяться. Здається, я перетнула межу.