Розділ 4.1

Того ж вечора я йду в магазин. У холодильнику порожньо, а голова все ще забита школою, Данею і його татом, який уперто не виходить з думок, хоч я й дуже стараюся його звідти викинути.

Я повільно ходжу між рядами, перекладаю з полиць у візок молоко, макарони, овочі. Людей небагато, музика грає тихо, і я майже розслабляюся.

Майже. 

На черговому повороті між стелажами я різко зупиняюся — і мій візок з глухим стуком врізається в інший.

— Перепрошую, я не… — починаю автоматично і завмираю. Навпроти стоїть Тимур. Той самий. У темній куртці, з похмурим виразом обличчя, з руками на візку, у якому м’ясо, кава і щось зовсім не схоже на імпульсивні покупки.

Він дивиться на мене так, ніби я щойно з’явилася з-під землі.

— Знову ти? — холодно питає. — Ти мене переслідуєш?

Я фиркаю, не стримуючись. Ото придумав. 

— Заспокойтеся, — відповідаю. — Світ не крутиться навколо вас. Це звичайний магазин.

— Дуже вчасна зустріч, — бурмоче він. — Спершу школа, тепер це.

— Або це просто збіг, — знизую плечима. — Таке буває.

Я вже збираюся їхати далі, але раптом ловлю себе на думці: кращого моменту може не бути. Тож я зупиняю візок.

— До речі, — кажу рівно. — Даня говорив із вами про математику?

Він миттєво хмуриться. Отже, говорив. 

— Щось таке було, але… — відповідає різко. — Я не хочу це обговорювати. 

— Чому? — не втримуюся.

— Бо мій син не потребує няньки, — відрізає Тимур. — Він розумний і сам з усім впорається.

— Він справді розумний, — погоджуюся. — Саме тому йому й потрібна підтримка, а не ваші принципи.

— Я сам вирішу, що йому потрібно, — холодно каже він і бере візок. — І без твоєї участі.

Він збирається йти, але я додаю тихіше, майже спокійно:

— Ви дуже помиляєтеся, думаючи, що “сам” — це завжди добре.

Тимур зупиняється на секунду. Не обертається.

— Краще тримайся подалі від моєї сім’ї, Дарино Олегівно, — каже сухо. — А то залишишся без роботи.

І йде між рядами, залишаючи мене з візком, роздратуванням і відчуттям, що ця кам’яна брила не така вже й байдужа, як хоче здаватися. Бо якби було байдуже, він би не злився.

Наступного ранку в школі не так багато дітей. Ще доволі рано, але я просто не можу залишатися вдома. І так пів ночі я думала про Данила і його батька. 

Так, знаю, що надто сильно переймаюся, але не можу по-іншому… 

Я йду коридором, переглядаючи в голові план уроку, коли чую знайомий голос.

— Дарино Олегівно…

Я обертаюся. Даня стоїть біля стіни, тримаючи рюкзак на одному плечі. Очі опущені, плечі трохи зведені — я одразу розумію, що новини не з приємних.

— Я говорив з татом, — каже він швидко, ніби боїться передумати. — Він… проти.

Я киваю. Спокійно. Без подиву.

— Добре, — відповідаю м’яко. — Дякую, що сказав.

Він піднімає на мене погляд. У ньому — ніяковість. І щось схоже на сором, який зовсім не має належати дитині.

— Він сказав, що я сам маю справлятися, — додає Даня тихіше. — І що жодних занять не буде.

— Це не твоя провина, — одразу кажу я. — І тобі точно не має бути за це соромно.

Він злегка знизує плечима, але я бачу — слова доходять.

— Послухай, — продовжую, нахиляючись трохи ближче. — Це не кінець. Ми щось придумаємо. Завжди є варіанти.

— Справді? — у голосі з’являється слабка надія.

— Справді, — усміхаюся. — І поки що просто роби те, що в тебе добре виходить. Я бачу твої старання.

Він мовчить кілька секунд, а потім киває.

— Дякую, — каже тихо.

І йде далі коридором, уже трохи рівніше тримаючи спину.

Я дивлюся йому вслід і думаю, що діти дуже швидко беруть на себе відповідальність за дорослих. І що це зовсім нечесно.

А ще думаю про Тимура. Про його принципи. Про його впертість. І про те, що якщо він не хоче чути — доведеться діяти інакше.

Сьогоднішні уроки минають дивно… легко. Навіть занадто.

Діти уважні, шуму мінімум, відповіді по суті. Даня сидить тихо, працює, піднімає руку рідко, але коли відповідає — правильно. 

Я ловлю себе на тому, що вперше за довгий час видихаю. Може, й справді стає краще. Ситуація з Данею ніби вирівнюється. Жодних бійок. Жодних конфліктів. Просто звичайний хлопчик, який робить свою роботу й не привертає до себе уваги.

Я вже майже дозволяю собі повірити, що ми на правильному шляху, і саме в цю мить двері кабінету відчиняються. На порозі — черговий учитель. Обличчя напружене, погляд тривожний. Я одразу розумію, що знову щось сталося.

— Дарино Олегівно, — каже швидко. — Перепрошую, але у коридорі знову бійка.