Розділ 3.1

Деякий час вона мовчить. Потім підводиться зі свого крісла, підходить до вікна, дивиться на шкільне подвір’я, де вже збираються діти.

— Я вам вірю, Дарино Олегівно, — каже нарешті, не обертаючись. — І як педагог, і як людина ви вчинили правильно.

У мене всередині щось трохи відпускає.

— Данило справді непростий хлопчик, — продовжує вона. — І те, що ви втрутилися — добре. Так і має бути.

Вона повертається до мене й знову сідає за стіл. Але тепер її погляд серйозніший.

— Проте… — робить паузу, — з цим чоловіком вам краще бути дуже обережною.

Я напружуюся.

— Тимур Віталійович справляє враження людини, з якою не варто зв’язуватися, — говорить директорка прямо. — Він грубий, агресивний і, скажімо так, дуже схожий на бандита.

Я мимоволі стискаю пальці. Отже, не лише я це помітила.

— Такі люди можуть створити проблеми, — продовжує вона. — Не лише вам особисто, а й усій школі. Скарги, тиск, неприємні розмови… Нам цього не потрібно.

— Тобто… — обережно починаю я.

— Тобто ви залишаєтеся класним керівником, — чітко каже вона. — І ніхто вас не звільняє. Але я прошу: не йдіть з ним у відкритий конфлікт. Усі подальші контакти — або через мене, або дуже обережно.

Я киваю.

— Я зрозуміла, — кажу спокійно, хоча всередині в мене все стискається. — Я просто не хочу залишати дитину сам на сам із проблемами.

— Я це бачу, — м’якше додає директорка. — І саме тому ви тут працюєте.

Вона дивиться на мене уважно, майже по-материнськи.

— Але пам’ятайте, Дарино Олегівно: не всі битви варто вигравати. Деякі краще обійти.

Я встаю.

— Дякую, — кажу щиро. — Я буду обережною.

Я виходжу з кабінету й зачиняю за собою двері. Коридор шумить, життя триває, діти сміються. А я думаю про те, що тепер усе стало складніше. Бо якщо навіть директорка боїться цього чоловіка… Отже, Дані справді ніколи не було легко поруч із ним.

І я вже знаю: я так просто не відступлю.

Даня заходить на перший урок, як завжди. Мовчки. Не дивлячись ні на мене, ні на однокласників. Проходить уздовж парт і сідає на останню — свою. Наче намагається зменшитися, стати непомітним.

Я ловлю себе на думці, що тепер дивлюся на нього інакше. Після вчорашньої розмови. Після слів директорки. Після появи батька.

Урок минає спокійно. Навіть занадто. Даня не порушує дисципліни, відповідає коротко, без бажання, але правильно. Наче просто виконує мінімум, щоб його не чіпали.

Коли дзвенить дзвінок, я виходжу в коридор. Думаю про наступний урок, про зошити, про плани на день і раптом чую позаду кроки.

— Дарино Олегівно… 

Я обертаюся. Даня стоїть за кілька кроків від мене. Напружений. Очі серйозні, не по-дитячому.

— Так? — відповідаю обережно.

Він ковтає, ніби зважується.

— Будь ласка… — каже швидко. — Більше не викликайте мого тата до школи.

Мене наче холодною водою обливають.

— Даню… — починаю й одразу ж думаю про найгірше. — Він тебе не образив?

Хлопчик різко хитає головою.

— Ні. Не в цьому справа, — каже твердо. — Він нічого мені не зробив.

Я трохи видихаю, але напруга не зникає.

— Тоді чому? — питаю м’яко.

Він опускає погляд, дивиться кудись у підлогу.

— Тато багато працює, — каже після паузи. — Він сам мене виховує. У нього постійно справи, робота, зустрічі… Я не хочу, щоб його через мене смикали.

Я мовчу. Бо в цьому голосі немає примхи. Там — відповідальність. Надмірна для одинадцятирічної дитини.

— Він і так втомлений, — додає Даня. — Я сам розберуся. Правда.

Я присідаю навпроти нього, щоб ми були на одному рівні.

— Даню, — кажу тихо. — Ти не повинен усе тягнути сам. Ти — дитина.

Він знизує плечима.

— А іншого варіанту немає.

Ці слова болять більше, ніж будь-яка подряпина на тілі.

— Я не обіцяю, що більше ніколи не зателефоную твоєму татові, — чесно кажу. — Але обіцяю, що завжди буду на твоєму боці в цій школі. Добре?

Він дивиться на мене кілька секунд. А потім ледь помітно киває.

— Добре, — тихо каже. — Дякую.

І йде коридором, знову засовуючи руки в кишені. Я дивлюся йому вслід і відчуваю, як стискається серце. Бо цей хлопчик не просто самотній. Він уже навчився нічого не просити у людей.